А на чому я власне виріс, коли мені минуло 16? Та на сікері. Це грецька назва не виноградних вин. Вина з вишень, червоних і чорних порічок (тіпа смародіна), з аґресту (тіпа крижовніка), з полуниць, з яблук і грушок, кизилу, морви (тіпа шелковіци), чорниць, ожини, малини, ба навіть з румбарбару (тіпа рєвєня)…
Це вина моєї цнотливої юності і розпусної молодості. (Є в мене кумпель Орест Дейнека, який з малини робить офігенні вина і ґраппу).
Звісно, що я не вживав на ту пору ці смаколики в неймовірній кількості. На свята мені наливали пів шклянки або й шклянку, бо інколи ці вина мали до 6 градусів – наприклад, сидр з яблук або грушок. Але це мене «алканавтом» не зробило. Ці вина не затягують в пристрасть, а хутше в смакування.
Тобто я думаю, що сікера для нашого організму дуже пасує, бо в прадавню епоху у нас було настільки зимно, що виноград міг дозрівати лише на Півдні і в Закарпатті. Це вже тепер, коли клімат змінився, стали в нас вирощувати елітні ґатунки винограду, а не «ізабеллу», яку вирощували мої батьки. Та і я, грішний.
А до чого я це все плету?
А до того, що нарешті ми з Андрієм Курковим здали наш роман «Ключі Марії» на коректуру, вилизавши і вицьмокавши, давши посмакувати деяким посвяченим і поцупивши від них їхні зауваги.
На жаль, процес остаточного вгризання в текст відбувався онлайн, а не так, як на цій Різдвяній фотці. Тому там, на холодній непривітній для галичанина півночі, під Києвом Андрій редагував роман під вина Бесарабії, а я в наших ледь не субтропічних Винниках, де зріють фіґи, б’ють хвостами русалки в бурхливій Маруньці, – під СІКЕРУ.
П’ю за вас, наші читачі!
Під осінь роман вийде. Зустрінемося онлайн. Бодай не в масках.
Юрій Винничук
