Суспільство

Десь там і Єгор

Якраз оце він десь і помер.
Примудрився в день смерті Сталіна… Коли я під’їжджав до Запоріжжя, його вже там не було. Він помер у березні, а я їхав у квітні.

Їхав машиною, з приятелем.
Попереду з пітьми зачорнів Дніпро, зверху ворушився розсип вогнів. Місто.

«Десь там і Єгор», – подумав я, нічого не відчувши. Ні тоді, так і не схотівши зустрічатися, ні згодом, аж до вересневого дзвінка одного спільного знайомого.

Хоча мав би відчути.
Бо з його смертю щось для мене скінчилося. Можливо, відчуття молодості. Хоча навряд, воно періодично виникає ще й дотепер. Наприклад, у дорозі або при чарці в літнім кафе, обличчям на гору Бону.

Скоріше, закінчилося те, що можна визначити як «живе минуле». Наше спільне минуле, з якого виїхав, а воно, лишившись, нікуди не ділося, просто принишкло, вряди-годи оживлюючись Єгоровим голосом у мобільному: «Прівєт-Паштєт!». Або ж: «Алло-Павло?» – коли як, залежно від настрою Єгора.

– Тут у нас такіє новості, понял?
Районні сенсації за роки не відзначалися різноманітністю. Єгор це сам відчував і щораз більше принатискував:
– Тут так-коє…
А я перепитував:
– Невже хтось таки поступив у академію? Чи став народним депутатом?
– Ага. Пачті… Толя Кутовой, обдвіганий, попал под поєзд. Ногу отрєзало. Тєпєрь даже удобно – в протез наркотікі прячєт.

Єгор теж до академії так і не вступив. Хоча був журналістом. Я в цьому впевнений, саме журналістом. Причому, кращим за багатьох рознайвідоміших. Ось устати б йому з-за столу «каптьорки» гальванічного цеху заводу «Іскра», де ми п’ємо спирт за знайомство, весна, травень, Єгор щойно прийшов з армії, худий, ніби підліток, як казали, «шклявий», і заявитися з диктофоном на якусь прес-конференцію, по ходу кивнувши, скажімо, Набоці й Данилу Яневському…

Не тоді, так пізніше.
Тоді ми пили ще й після роботи. Пізніше, однак, теж не виходило. У мене залишився стос Єгорових листів зі специфічними зворотними адресами, де вказані номери виправних «учрєждєній», загонів і бригад.
Цікаві листи, через те й не викинув.

Він чув слово. Навіть після наркотичних десятиріч і чотирьох судимостей. Якось, знічев’я, я взявся виписувати слова, що чомусь не ввійшли до словника «Український жаргон», укладеного пані Лесею Ставицькою. Коли відчув, що десь на четвертій сотні вичерпуюсь, подзвонив до Єгора.

– Наприклад, взуття – обувь, тобто. Продовжи…
– Шузи, кори, гади, колеса, прохаря, кайзери, прогари, підкрадухи…

Думаю, за тиждень ми змогли б розширити словник удвічі. Не знаю, що з того можна було б назвати питомо українським, але більшість слів та словосполучень, що до тамтого словника ввійшли, теж якраз такі. Хай розбираються фахівці, ми тут до чого?

Єгор і сам у деякій мірі «неукраїнський». Ну, там, російськомовний, да. Міський. Південно-східний. Майже «данєцкій», тим більше, що в під’їзді таки мочився, і то не раз. Проте не пригадую, щоб аж так нас муляло питання мови чи симпатії щодо військових формацій Другої світової. Тим більше питання «релігійної ідентичності».

Ми взагалі не вірили в Бога, принаймні не говорили про це. Ми ж не депутати Верховної чи будь-яких інших рад. І не учасники ток-шоу чи релігійно-прем’єрських коміксів, де можна хреститися, не знімаючи картуза. Сприймали дійсність такою, як є. А щодо питань на перспективу, то я знав теж наперед – розберемося.

Один із майбутніх романів мені бачився таким, де б усе крутилося довкола Єгора. Не епізодично, як у «Клясі», а – цілий шмат, із сукровицею його, вже маловідомого для мене під ту пору, життя. Неприкаяного життя в епоху гниття й розпаду. Де похмурі безробітні ходять на тлі закритих заводів, а ті, що ще димлять на горизонті, давно стали приватною власністю якихось людей, надхмарних, як і дими.

– В Балкє Срєднєй с пацанамі нємного метал собіралі. Но там опасно, – розповідав Єгор. – Всьо схвачєно крутимі. Могут убіть. Бомжа как-то подстрєлілі, пару днєй труп нє убіралі, шоб другіх отпугівало.

Мене завжди трохи піднуджували усілякі кінематографічні «Чорні ради», з «Роксоланами» разом. І налаштованість українського кіно всуціль на потенційну «роксоланськість». Ось – кіно. Мав би можливість, зробив. Навіть із любовними лініями, з якими в Єгора не дуже склалося. У передостанню, здається, зустріч, він підсміювався з випадкової співмешканки, яка замість вислову «нєсьот околєсіцу» казала «нєсьот колєсніцу».

Потім попросив примірник «Кляси» для презенту якомусь знайомому лікарю, у відділення до якого збирався «лягти».
– Пєчєнь – камєнная. Прієхала как-то «скорая», так нє взялі – на хєра ім жмур на борту? А так – єсть шанс дожить до Євро-2012.

Не дожив.
Тут треба б якесь завершення. Хоча яке завершення? Як писав сучасний класик, «жизнь страшна і адназначна». І все в ній кінчається однаково. Ось, як з Єгором.

Павло Вольвач

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.