«Там, где кончается асфальт»… Зумисне не перекладаю назву цього бразильського фільму (1956 р.). Адже коли мені було 6 і більше років, з радіо, яке висіло у моїй кімнаті , щодня, о 12 годині лунала програма «В рабочий полдень, по заявкам радиослушателей».
У ній раз-у-раз називалася «Песєнка о шофьорє». І додавалося: «Із кінофильма «Там, где кончаєтся асфальт»…
Після подій останніх днів починаю сумніватися: чи встигну? Чи встигну дописати і написати те, що замислив?
За що хапатися у першу чергу?
За спогади про Чернігів мого дитинства 60-х років? За події середини і кінця 80-х у Чернігові, коли знов поставало і утверджувалося українство? Десятки записних книжок!
Писати оповідання, як Бунін? Його пробило на «Темні алеї» вже у зрілому віці. Готувати до друку листи Марка Вороного і писати біографічний роман про нього, як звертав мою увагу у листах Микола Шудря?
Дописувати своє велике полотно «Пенелопа»?
Писати активніше іронічно–гумористичну повість про наш час і виховання дітей? Переключитись на реалістичні і часто шокуючі «Жахливі оповідання», що показують, як ми жили і живемо?
А потім раптово приходить філософське: а на біса?!
Кому воно потрібно?
Хто зараз читає книги?
І чи варто витрачати час на сидіння за компом, коли світить сонце?
За Десною народжуються світанки.
І кожен ранок, як початок життя…
Владислав Савенок
