З літами все більше стаю схожим на вуйка Ромка, якого вже не стріну ніґди… Вуйко глибоко і зі смаком кашляв. У грудях в нього щось клекотіло, булькало і хрипіло. Поміж грубими пожовклими пальцями димів дзиґар і дим стелився між липкими столиками напівтемної мордовні, огортаючи людей синім саваном.
— Шось ви зле виглядаєте, вуйцю. Слабуєте?
— Та нє. Просто життє втічит з тіла як той дим.
— Де втічит?
— Та до неба. Там, де всі мої.
— Спаси Боже… Які ваші? Та тета Катерина, ваша жінка, жива. Вчера її видів. На весілях господинею справується. Ліпшої господині в краї нема! А який сирник вона пече! І діти ваші Богу дякувати. По світах, але не бідують.
— Та то так, Бодьку… Каська в мене направду Богу дєкувати. Раду собі дає – і копійку заробит, і харчі принесе, і в хаті чисто. І Оксана моя в Іспанії файно справується. Вже має там того свого Педро. Такий нічо, тіко з него такий піяк, як з мене апостол Петро – три бойдики ґольне і вже байки. І тіко й розмови: трабахо і трабахо, трабахо і трабахо. Отакий Педро. А Орко… Та шо Орко – мав на нього надію, прецінь старший син, перейме мою господарку, буду при нім старіти, обросту внуками… А він виріс і всьо – гонить по заробітках, приїде і п’є, заким гроші ся не скінчать. А потім торбу на плечі – і в світи. Нє, на небо хочу, до своїх.
— Та шо то за свої, вуйцю?
— А во, дивисі – Казік Кривий. На Збоїщах лежит. Який то був батяр! А співав як! Віриш – жадна дівка не годна була йому відказати. Три роки як нема. І Юлік Пуздерський з Винників. Жінку Зоньку мав. Гарна була! Вогень! Дожерла його. Обидва вже хроби годують. А ще Мілько Зуб. Ми так його кликали, бо він все відрощував ніготь на мізинці і вострив його, як жилєтку. На весілях ми все його на молоду вбирали. Молода з вусами дуже тішила гостей. І востатній – Влодко Кріс. Той на Личакові спочиває, бо з порядної львівської родини походив. Але фамілії не згадаю. Ми його Крісом назвали, бо між ногами таку фузию мав, шо нею горобців міг стрілєти!
Старий хрипко засміявся і закашлявся. Його сухі груди зарухались як старі міхи, що можуть кождої хвилі тріснути і зі свистом випустити дух.
— Вуйцю, не нарікайте. Живіть завтрашнім, а не вчорашнім.
— Нема в мене ні завтра, ні вчора, Бодю. Є зараз. І того доста.
— Ви так кажете, ніби жити не хочете. А то гріх.
— Влодко Кріс колись казав, що безгрішний чоловік не годен стати святим. У нього в душі нема покути. Нема за чим. А нема покути – нема каяття. А без каяття не буває святих. Мудрий був хлоп Влодко Кріс… І помер вчасно. Йому життя спротивилось і він пішов до неба. В сні. Йому все везло. Захтів – жив, пив, любив, захтів – вмер. Я так не вмію. Ні жити, ні вмерти.
— Та йой, вуйцю. Я навіть не знаю, що вам сказати.
— А ти ніц не кажи. Постав миʼ сотку горівки і мовчи. То й я ще поживу троха.
— А за що ви б хтіли випити, вуйцю?
— За тих, моїх. За Казіка Кривого, Юліка Пуздерського, Мілька Зуба і Влодка Кріса. Розумієш, Бодю, коли вони вмирали, то кождий забирав з собою троха мене. І тепер мене на небі більше, ніж тут, при столі і налитій по Марусин поясок сотці. Хочу до них.
— То гріх.
— Не робися священиком, якого поліцаї п’яним злапали за рульом, а він їм хреста дає цілювати…
— Ну, добре. Тоді за них. Тих ваших.
— Дай Боже…
Чоловіки перекинули до рота келишки і затерпли. Вуйко витер долонею писок:
— А тепер давай за кождого окремо вип’єм. Поіменно.
— Нє, то не є добре.
— Добре, чи не добре, але такво при споминах про колєґ без чарки не лишусі. Правдиві кумплі і на небі мені помагають. Люблю їх. То ти ставиш, чи нє, Бодьку? Будь хлопом, поможи старому забути, шо живий…
Богдан Волошин
