Суспільство

В баби Векли на могилі

Баба Векла жила за три кілометри від нашого села, на хуторі.
І ми з братом, ще дітлахами, «внадилися», як казала мати, бігати чи не щодень до баби Векли…

Баба була дуже лагідна і щедра.
Ми не розуміли тоді природи тієї душевної щедрості, але відчували її всім своїм дитячим серцем.

Нам тут можна було все.
Ну, скажімо: вмачати шкуринку хліба у кухоль з водою, а потім запустити її у торбинку з цукром, з’їсти і запити водою. При цьому торбинка була у повній нашій владі, без обмежень.

Ми залишались ночувати в баби Векли.
Спали на завжди охайній, натопленій печі, на гарячій черені, засланій яскравою домотканою веретою. При цьому після нашого ночування піч переставала бути охайною, бо ми влаштовували «вОйну», в якій за ядра «для гармат» правила цибуля з бабиних золотих вінків…

«Ядра» розлітались по всій хаті, а баба Векла лиш незлостиво називала нас «шибениками», збирала цибулю, згрібала лушпиння, перестеляла верету, і «вОйни» вже ніщо не нагадувало.

Ми ходили в гості до баби Векли аж поки брата не забрали у совєцьку армію – в танкісти, аж до «групи войск у Польше», а мене за півроку – у Підмосков’я, літакам хвости заносити…

Першою після батьківської хати була хата баби Векли: ми з братом летіли туди, мов на крилах. Баба Векла була нам за другу маму.

Вже дорослими, як любили ми її послухати – скромну, просту українську жінку, невсипущу «труженицю», Божу обраницю!

– Ой, діевки, – казала вона. І оте «діевки», той своєрідний чернігівський, важко повторюваний дифтонг, нам лягав на душу, немов щира молитва.
– Ой, діевки, а я ж учора прополювала картопельку…

Брат обнімає бабу Веклу:
– Бабо, та які ж ми «діевки»? Ми ж хлопці…
– Ой, хлопці, бач, яка баба стара стала, загомонююсь…

А по хвилі знов до нас: «Ой, діевки»…

***
… Вже майже 10 років, як не стало брата.
Три роки тому померла баба Векла. Бог подарував їй у її важкій щоденній праці 94 літа.

Лиш нині, у Поминальний день, я дійшов до її могили.
Бабу Веклу любили не лише ми з братом, а й три її внучки. Всі вони – гарні дівчата, вже жінки, повибивалися в люди. Це вони подбали про мармуровий надгробок, на якому наша баба Векла змальована, і дивиться з патрета, мов жива.

Але що це?!
Читаю під патретом, і літери пливуть мені в очах, як у мутній воді по хвилях, гнаних вітром — «… Фёкла Свиридовна».

Нашу бабу Веклу висікли у мармурі Фьоклою!
Не вороги – добрі люди! І не зі зла те вчинили, а з глупства. З любові, з доброти, з поваги – і великого глупства. Бо ніколи баба Векла не дозволила б нікому так себе називати. Бо яка вона Фьокла?! Вона Векла! Так було, так є, і так буде завжди!

І церковні дзвони у намоленому нею храмі про її пам’ять так великодньо тепер на все село дзвонять! Колись ті дзвони, можливо, повернуть розум і тим, за кого баба Векла так ревно молилася,.. та стала Фьоклою.

Добре, що вона того не бачить!
Бо не доведи Боже такому статися – уявляю, як би вона заломила руки і заголосила: «Ой, діевки, шо ж ви наробили! Чи ж ви подуріли, чи вам пороблено!!!»

Леонід Ісаченко, «ГРІНЧЕНКО-інформ»

1 Коментар

Залишити відповідь до Олександр Скасувати відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.