Якби за совєтської епохи я не прикидався Швейком, то не знаю чи вижив би… В армії, в Харкові, місцем моєї праці була гарнізонна бібліотека, мене ніхто не рухав, я не ходив «строєм», не маршував, не мив казарму, я жив собі, як на курорті.
Єдине, що мені дошкуляло – команда «падйом!»
Зриватися за командою, мчати в туалет, потім до умивальника, затим на гімнастику і знову ж таки «строєм» іти на сніданок – це було не для мене.
Одного ранку я забіг у штаб, набрав номер телефону казарми і сповістив:
– Рядового Віннічука нємєдлєнно к командіру батальйона!
Заки я прибіг, мене вже усі шукали.
– Але ж я ще ліжка не заправив, – кажу.
– Нічого, нічого, за тебе заправлять, – підганяв мене сержант, і я побіг у бібліотеку, де розлігся собі на газетах і мирно подрімав ще добрі півтора години, а потім помив мармизу і пішов на сніданок окремо від усіх.
Ще два-три таких дзвінки – і в казармі уже зрозуміли, якою поважною особою є рядовий Винничук. Я вставав на п’ять-десять хвилин раніше – аби лише не за командою, ішов до бібліотеки, моє ліжко стелили, а я собі спокійно додивлявся сни.
Юрій Винничук
