Місяць тому їздили на Житомирщину, на батьківщину моєї Мами. Заїхали на цвинтар де поховані мої бабуся з дідусем. Село загалом гине… Село вимирає разом з людьми, які ще тут лишаються і намагаються виживати… А не буде людей — не буде і самого села, лише назва залишиться і цвинтар.
На цвинтарі помолилися і постояли на могилах наших рідних, родичів і просто знайомих. Життя швидкоплинне і коротке. Це усвідомлюєш, коли спостерігаєш дати народження і смерті на надгробках.
Але вразило мене інше.
На українському цвинтарі, на могилах українців написи та епітафії дуже часто викарбувані російською мовою… Йдеться здебільшого про «свіжі» пам’ятники… І що найпечальніше – покійні не є етнічними росіянами і — я достеменно знаю — ніколи не говорили російською.
Ці пам’ятники їм поставили їхні діти чи онуки.
Але — чому?! Чому написи російською?
А тому, що діти та онуки, які свого часу виїхали з цього села, здебільшого подалися до Києва, як і сестра, приміром, моєї мами. Ці люди осіли на новому місці, завели сім’ї, народили дітей і вже мають онуків. Вони стали розмовляти російською. Хтось одружився з російськомовними. Хтось забалакав російською з дурості, щоб приховати своє сільське походження.
Але найстрашніше, що їхні діти і онуки перестали бути українцями. Бо там, де не лунає українська мова – там нема України! Саме ці люди замовляють і ставлять пам’ятники своїм померлим батькам чи дідусям-бабусям. Розмовляючи російською, вони не тільки зрадили історію свого роду, вони зрадили своїх померлих пращурів, перетворивши їх на чужу нам націю. Замовляючи надгробок, і подаючи майстру імена покійних на папірцеві, вони кажуть: «Да какая разніца на каком язикє напісать»… А російськомовний майстер ще й заохотить: «Дєйствітєльно, какая разніца на каком язикє?! Главнає што слава душевниє!».
Хоча, якщо вже так, то можна було би взагалі висікати ієрогліфами — зараз це модно, дехто навіть татуювання робить ієрогліфами собі на шию чи на дупу…
І ось лежать покійні українці в своїй українській землі, а їхні імена та пам’ять про них написані ворожою російською мовою, бо їхні діти чи онуки втратили свою мову, а разом з нею історію, честь і гідність свого роду.
І хочеться на весь світ кричати, що наш Дніпро — це вам не «Днєпр», а Київ — не «кієф»! Українці, брати і сестри, якщо ми не зупинимо російську мову в Україні, не обмежимо чи повністю не заборонимо діяльність російськомовних артистів і дешевих музикантів, низькопробних співаків і співачок, політиканів і «крєпкіх хазяйствєннікаф», то спочатку через них ми вимремо як динозаври, а потім разом з нами згине і Україна.
Бо Україну робить Україною лише український народ і лише своєю українською мовою і українською культурою, українською назвою кожного міста і села, могилами спочилих українців.
Якщо ми не зупинимо русифікацію сьогодні, то завтра не лише імена на наших могилах будуть написані російською, а й Україна стане заселеною російськими патріотами.
Сергій Якимчук, «ГРІНЧЕНКО-інформ»
