Де б я не був, завжди дещо залишав. Хтось щось брав і тягнув за собою, обтяжуючи собі ходу. А я йшов легко, порожнем. Та ще й відщипував зі свого багажу. Як мисливець у тайгових обродах, залишав по собі дрібку соли, сірничину, жменьку крупи. А можна й по-иншому сказати: сіль правди, огниво мислі, хлібець добра…
І що я спізнав при сьому – наповнення. Все, що залишав по собі за сто літ, тепер зі мною, в мені – складене, наче в стільниках бездонного вулія. Золотий мед віку.
Ми не прийшли з порожнечі. І ми не вроджені з нічого. Ми – посланці тих, що йшли перед нами. І до чогось дійшли. Щоб ми з того почали і теж до чогось дійшли. Се – безкінечний путь усіх і кождого. Залишаймо на сій дорозі надбань щось своє. Се – наші віхи у безмірі вічности.
Твої і не «твої» люди
«Як дізнатися, чи людина «твоя»?» – питали його.
«Просто. Ти йдеш своєю дорогою, а вона своєю – і зіткнешся з нею посередині дороги. Вона не знала. Ти не кликав. Ви зійшлися. Ви знайшлися. І куди б ви не рухалися раніше, вам тепер по дорозі».
Ще пояснював, що підказку дасть серце. Ти бережно ставитимешся до серця дорогої людини. А «чужорідні» люди байдужі до твого серця. Обходь тих, хто легко обходиться без тебе. Не витрачай часу на того, хто не знаходить час для тебе.
На життєвих гонах люди з’являються і віддаляються. Але декількох, дорогоцінних, слід триматися до кінця, твого чи їхнього. І що більше заходиш у вік, то ціннішою стає ця відданість і близькість.
Мирослав Дочинець
