Ексклюзивна хвиля

Грушо-бананова ідея для України

Почув я недавно одну інтелігентну розмову.

Мене захопив її разючий контраст із звичним виснажливим беканням, меканням, плямканням і силою-силенною катастрофічних пауз між зашкарублими думами нашої невмирущої номенклатури – владної, політичної, господарчої, наукової, мистецької, духовної і всякої іншої. Розумні хлопці швидко, гарно й весело говорили про ідеї! Про національну ідею!

А мені ж – хліба (бажано з салом) не давай, а дай про ідеї хоч послухати. Дуже вже небайдужий я до ідей. Я їх зовсім недавно зненавидів, і ця ненависть у мене ще свіжа, чиста й палка, як перше кохання. Я місцями аж помолодшав.

А тут таке еротичне шоу!
 

Один журився, що безліч чудових ідей тиняються Україною й не можуть знайти достойного втілення в нашій молодій державі. Бо, мовляв, дуже нездарні, некультурні, некомпетентні втілювачі. Другий утішав його тим, що насправді жодної ідеї в Україні не існує: всі ті ідеї, які так хтиво й незграбно намагаються оволодіти нашими масами або хоч почухатися десь у владних чи академічних кабінетах, не є українськими, а є імпортованими, а отже для України неприродними, а до того ж не новими, тобто коли по правді, то це навіть і не ідеї. І, ясна річ, вони безперспективні, на них марнуються сили й час. Україна потребує нових, плідних і, головне, власних ідей.

А де ж тим власним ідеям узятися, коли немає повноцінної освіченої еліти, докидав дровець третій. Виявилося, однак, що еліта тут ні до чого. Еліта – це, за визначенням, ніби як племінні носії генофонду, ситі, впевнені й рішучі; та навіть коли вони освічені – навіть коли вчені! – це нічого не дає, бо у них немає тієї таємничої тонкої субстанції, в якій зосереджується національний дух і від якої народжуються ідеї не просто нові, а саме відповідні найактуальнішим інтересам нації, найглибшому, найважливішому сенсу її існування. Ідеї, які забезпечують цій нації надійне місце в бутті, і то надовго.

Ось такі ідеї має виношувати й запліднювати ними суспільство не еліта, не інтелігенція, а аристократія. Це таке вузьке, дуже вузьке товариство втаємничених, куди не кожного академіка пустять гардеробником. Такі аристократичні структури має кожна успішна нація, а ось у нас їх немає.

Про таємничу субстанцію я, звичайно, не зрозумів. Та то не лихо, бо її все одно немає. То яка різниця, чи її немає в еліти, чи в аристократії, чи й самої тої аристократії немає.

Зате я зрозумів, що без ідей Україна не всидить.
Приспічило. Не буде своїх – навезуть чужих, як ото бананів навезли. А коли вже є банани, то нащо груші?

Кожний, навіть не дуже освічений, представник еліти має змикитити, що груші пора вирубувати, бо їх дорожче доглядати, ніж банани завозити. (А які паркети з грушового дерева!) Та якби сягнути елітарним розумом у той час, коли бананів більше не везтимуть або везтимуть по 130 доларів за кілограм, а груші всі вже вирубані… Така сила передбачення навіть аристократам не під силу. Так що в оглядному майбутньому давитися нам заморськими бананами, доки вухами не полізуть.

З третього боку, коли не стане ні бананів, ні груш, а залишаться тільки кормові буряки, то нащо його тоді й на світі жити. Тому, хоч як це прикро й важко, Україні все ж таки конче необхідна надійна грушо-бананова ідея.

Тобто, коли чужі ідеї й банани вичерпаються або засмердяться, а своїх… Ге, які там свої. Катма! Тут уже давно все впень вирубано й викорчувано. Де наші опішнянські сливи? Де ніжинські огірки? Де решетилівські вівці? Де наша етнічна свідомість (або хоча б графа в паспорті)? Де наше етнічне відчуття єдності з цією землею? Де українське село – правічний організм, якнайкраще пристосований для взаємин людей із Природою? Підкидаючи ногами ці незамінні природні багатства, ми хочемо й тут обдурити Природу та вижити за допомогою ідей?

Гірко казати, але насправді ніякі ідеї Україні не допоможуть.
Ні чужі, ні свої. Будь-яка ідея пустить бульки в нашому болоті раніше, ніж устигне оволодіти бодай поганенькими масами. Болото – це таке природне перехідне явище, ні водоймище, ні земля; в ньому довго-довго чорти водяться, а потім воно врешті робиться чимось визначеним – або землею (коли висохне), або водоймищем (якщо вичистять).

Поки що Україна виразно нагадує надзвичайно потужне, здорове болото з усіма належними біохімічними та біофізичними процесами – гниттям, сапропелізацією, бульканням, кваканням та ухиканням нічних сов. Розділене це болото на дві стихії: чиста вода, яка насправді тільки вважає себе чистою, бо в ній повно жабуриння, ряски й смердючого болотного газу, і, власне, болото, яке теж вважає себе дуже чистим, хоча насправді це концентрований бруд, насичений численними елементами цивілізації – битими й небитими пляшками, старими велосипедами та втопленими цуценятами.

Можна уявити три сценарії майбуття цього болота.
Перший – природний і, значить, найменш імовірний: болото облишать, і воно буде собі булькати й дихати, даючи притулок міріадам життів, але його розвиток буде таким повільним, що людям і не помітити. Для сучасного гомо сапієнса це нестерпно, і він, скоріш за все, вибере один з неприродних, зате швидких сценаріїв: прийде власник. Власник або прокопає рівчаки, спустить воду в найближчу річку, а з річки намиє гору піску й побудує на осушеному болоті п’ятизірковий готель, або вишкребе й вивезе на поля всі сапропелі, і тоді замість болота буде створене чисте впорядковане водоймище господарського чи культурного призначення. Все залежатиме від власника. Але так чи інакше, дві стихії йому доведеться розділити й розвести в різні боки…

(Далі буде, якщо шо).

Василь Триліс

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

  • Погода

  • Новинар

  • Партнери