37, а наче вчора… Вперше щиро подякую чинному Президентові. За те, що оголосив День нашого весілля державним святом, Днем єднання. ДАВНО ПОРА! … 37 від того дюдявого лютого, коли головний дружба Олег Білик (хай Царствує) дбайливо прикривав Молоду од віхоли своєю «сардачиною», а ми пробивалися, мружачись і відфоркуючись (сікло льодавим снігом несосвітенно!), до непоказного фотоательє на Бульварі Шевченка.
Якось дорогою на рідну Сумщину спілкувалися з Анатолієм Мокренком, народним артистом України, культурним і громадським діячем… Звісно, центровою темою була Україна, наші болі-негаразди, боротьба за самих себе. Анатолій Юрійович дуже близько біля серця тримав цей біль, намагався долучатися до громадського життя, багато працював у Сумському земляцтві, проводив у своєму рідному селі Терни Недригайлівського (нині – Роменського) району щорічний фестиваль хорового співу «Співаймо разом». Саме на цей фестиваль ми з ним і їхали…
Вчора увечері Джо Байден виступив з екстреним зверненням у зв‘язку із ситуацією на кордонах України. Наведу лише деякі основні на мою думку тези:
Оце прочитав Олеся Донія (стаття «Нема кому підписати «Мінськ-3»), де в кожному абзаці слово «Порошенко» і зразу пригадався старий одеський анекдот: «Ви чули, всі говорять, що у Рабіновіча дочка повія? Але ж у нього два сини і жодної дочки! Ну то й що?! Хай тепер попробує відмитись перед всім Привозом».
Ну, поки не напали… Спільні зусилля українських патріотів і наших західних союзників таки втримали путіна від дурниць. Правду кажуть, скажені бояться галасу. Звісно, загроза ніде не поділася, поки Росія біситься від постімперського синдрому, загроза буде перманентною. Але, як кажуть, нас б’ють а ми міцнішаємо.
Якби мене спитали, чи буде війна, я б у різний час доби відповідав інакше. Зранку начитався всякого і думаю, що буде, потім пописав, пообідав, почитав Лє Карре, подрімав, встав і вирішив, що не буде. Увечері читаю новини – буде. Випив вина, забалдів – нє, не буде.
