Після страшної посухи, яка тривала понад два місяці, в жовтні нарешті випали дощі, і сад покволом став оживати. Першими прокинулися з летаргії зневоднення хризантеми, їхні поруділі стебла із, здавалося, цілковито зчорнілими листочками зазеленіли і якогось дня несподівано вибухли сліпучими жовтими кружальцями, схожими на звізди.
Сто років не брав до рук голки. На плащі відірвався гудзик, треба було поставити його на місце. Мама з того світу ласкавим голосом: “Ну, пригадай, як в дитинстві вчила тебе хрестиком”… І вмить я все згадав: 60-і роки – батьківська комуналка в Києві. І телефон при вході – один на всю квартиру: “альо, у апарата…”
Люди, зброя, рівень підготовки, дипломатія, єдність фронту і тилу, фінанси… Все це має значення …. Але в аналізі про таку війну, як наша, стратеги у Вашингтоні і Брюсселі забувають про такий ресурс, як ЧАС… Психологічне відчуття часу в Пентагоні і Білому Домі зовсім інше, ніж на передовій на Донбасі чи в Генштабі в Києві.
Думала, не писатиму більше негативних дописів про книжки живих українських авторів, бо навіщо ці негативні емоції на тлі війни? Нам і так тяжко. Люди стараються, пишуть — розвивають українську мову, протистоять рос. письменству, кенселять його з усіх сил. Одначе я просто не можу не написати відгук про роман «Ключі Марії», що його у співавторстві сотворили Курков із Винничуком, а видавництво «Фоліо» видало у 2020 році.
Вихідними прочитав свіжу книгу відомого в світі журналіста Боба Вудварда «Війна». Спочатку хотів прочитати лише частину про Україну, але розділи про Близький схід та внутрішню ситуацію в США виявилися дуже цікавими. Власне, про нашу війну майже половина книги.
Йду вулицею. Маленький хлопчик (років десяти, може) кольоровими пластмасовими грабельками згрібає опале листя біля двору. На мить зупиняється, і втомлено втирає спітніле чоло… Чемно зі мною вітається:
28 жовтня – день народження Романа Віктюка. Було б 88, подвійна вічність, він її громадянин — уже роки. Колись мала честь з паном Романом спілкуватися, тоді сказав про себе «я завжди галицьким Швейком був! Де би не був». Того «де» в нього на Батьківщині йому й посмертно пробачити не могли.
Найгірше, що може зробити автор/перекладач/видавець, після виходу книжки – заходити під дописи людей у соціальній мережі, яким не сподобалася книжка, до якої вони причетні, та хейтити цих людей. Це провальна політика. Вона не сприяє популяризації читання. Не збільшує повагу до тих, хто працював над книжкою. Це те, що руйнує читацьку спільноту.
В українському суспільному бутті завжди більше важила ідеологія, а слово як таке, слово саме по собі перебувало десь на маргінесі для якихось там інтелектуалів-волоцюг.
(Володимир Лис. Максим Гонтар. Харків. 2023)
Інформація з відкритих джерел: Ілон Маск — наркоман. Причому публічний. Так, він планокур. Але трава — наркотик, яка дуже сильно впливає на мозок у далекій перспективі. Ілон Маск прихильник путіна. Теж відкриті джерела. Вважаю куріння трави прямим наслідком його захоплення путіним.
