Кажуть, що людина живе доти, поки про неї пам’ятають. Торік з’явилася книга «На таких тримається світ», яка присвячена науковцю, літературознавцю, письменникові, доценту Київського національного університету імені Тараса Шевченка Віталію Федоровичу Святовцю.
Ми знову згадуємо про цю світлу людину, яка не тільки завжди стояла в обороні рідного слова, але й примножувала його, збагачувала, популяризувала. Сьогодні, коли маємо черговий ворожий наступ на українську мову, літературу, хочемо Віталія Федоровича з його непохитними життєвими принципами.
Співрозмовницею журналістів «Українського репортера» є дружина Віталія Федоровича Марія Дмитрівна Святовець.
– Коли чоловік удома працював над підготовкою посібників («Словник образотворчих засобів. Тропи та стилістичні фігури», «Талант починається з деталі», «Художня деталь і подробиця у творчому процесі»), то я йому іноді казала, що його теорія літератури – як вища математика, – згадує Марія Дмитрівна. — Але у чому була його особливість? Літературознавчі терміни він завжди пояснював студентам легко, умів так дохідливо й цікаво донести думку, що вони буквально на льоту запам’ятовували. У нього був гарний голос. Дуже любив співати, мав тонкий слух. Свого часу міг бути оперним співаком.
– Навіть так? Студенти і не здогадувалися про це.
– За певних умов міг зробити блискучу кар’єру як, скажімо, Дмитро Гнатюк. Часто наспівував давнішню «Налетіли журавлі», яку його мама Наталка Степанівна ще співала у народному хорі імені Григорія Верьовки. І батько, Федір Михайлович, співав гарно, у школі він створив оркестр, умів грати на багатьох інструментах. Тому й голос у нього, мабуть, від батьків (вони були вчителями).
– Віталій Федорович був майстром експромту. Тримав у пам’яті безліч фактів з літературно-мистецького життя тієї чи іншої доби, з біографій дуже багатьох митців, літераторів, вчених. Під час розмови часто цей творчий «арсенал вистрілював», але на високій інтелектуальній ноті, філігранно і майстерно.
– Продовжуючи вашу думку: Віталій Федорович, коли бував у товаристві, умів виголосити дуже гарний тост – вишукано, барвисто. І його слухали з великим задоволенням. Один чоловік згадував: «Я завжди сидів і чекав, що скаже Віталій Федорович». Як науковець, викладач він мав талант – «тримати» аудиторію, у цьому йому допомагало і те, що й оратором був блискучим. Бо ж і голос, і тембр, і постава…
Під час його лекцій уся велика студентська аудиторія працювала, думала… У нього все було під контролем. Він не відбував свої лекційні години – а самовіддано працював зі студентами. Навіть якщо починав монолог, то все одно переходив на діалог – пропонував студентам щось доповнити, порівняти, згадати… З ними завжди був на «ви».
Коли читав лекції, повсякчас використовував багато «живого» матеріалу, себто з практики життя.
Віталій Федорович мав дуже хорошу пам’ять. Можливо, це йому передалося генетично. Завжди напам’ять цитував багато віршів, прозових творів. Ніколи не писав конспекти лекцій, чому я дивувалася. Іноді казала йому, що допоможу набрати тексти на комп’ютері. Але він не погоджувався. Ще одна з багатьох рис характеру Віталія Федоровича – він умів цінувати чийсь талант, сказати щире слово про чиїсь успіхи, захоплюватися чиїмись творчими досягненнями, підтримати людину. І він нікому ніколи не заздрив.
– Чи не було у Віталія Федоровича бажання поїхати за кордон працювати, скажімо до Німеччини, читати лекції в Українському вільному університеті?
– Якось я завела мову з ним про це. Але він відкинув цю ідею. Він працював для України, задля її майбутнього.
– Розкажіть, будь ласа, яким був Віталій Федорович у побуті?
– Перш за все цінував у людях порядність, ерудованість. Дуже не любив ходити до крамниць (пані Марія поміхається. – авт). Хіба лише тоді, коли треба було купити костюм. Ось тоді ми разом їхали до фірмового магазину Михаїла Вороніна, купували там одяг.
Якщо він чув, що хтось спілкується суржиком або російською, то намагався робити зауваження, але завше – делікатно, вибачаючись декілька разів.
– Віталій Федорович писав дивовижні дитячі твори. В нашій домашній бібліотеці, приміром, є його книжечка «Стежка, якою ходять гриби». Діти дивувалися, як можна було відшукати (!) таку грибну стежку. Автор, виявляється, знав лісові таємниці.
– Він дуже любив природу. Добре знався на рослинах, квітах, грибах.
– А як реагував на суспільно-політичне життя країни?
– Сприймав близько до серця, переживав як справжній патріот свого народу. А події під час Майдану, особливо коли було розстріляно Небесну Сотню, він пропустив крізь серце, йому було дуже й дуже боляче.
– Разом з Віталієм Федоровичем ви щороку виїздили на Прикарпаття, до села Горішнє Залуччя на Снятинщині, відкіля Ви родом. Чи подобалося там вашому чоловікові, адже він уродженець Чернігівщини?
– З усіма мешканцями села був у дуже гарних стосунках. Ніколи ні над ким не вивищувався, не вихвалявся. З усіма знаходив про що поговорити. Його любили сільські люди, дехто спеціально чекав на вулиці, аби не прогавити, коли йтиме Віталій Федорович. Вони хотіли почути його розкішне слово… А з ним завжди був олівець і записничок. У розмовах з місцевими жителями часто просив згадати якусь бувальщину, приказку… І все почуте старанно занотовував. Вдома писав від руки, не любив комп’ютер. Дуже уважно ставився до слова. Перш ніж надіслати матеріал до редакції, видавництва, перечитував декілька разів.
Бувало, що із сільським учителем української мови та літератури Миколою Чекалюком грав у шахи (мій чоловік був гарним шахістом), спілкуючись про те, що було близьке їм обом. Із села Горішнє Залуччя родом і професор, літературознавець, письменник Михайло Миколайович Веркалець. Вони товаришували. Коли зустрічалися, то розмова затягувалася надовго, бо ж були однодумцями. Мені дуже шкода, що Віталій Федорович не був знайомий з моїм дідусем – у них було щось спільне, як на мене. Мій дідусь викладав німецьку мову, мешкав у Канаді певний час. Вони зовнішньо схожі: такі ж високі, статечні, в усьому правильні. Кілька років забракло, аби вони зустрілися… У дідуся також, як і у Віталія Федоровича, була велика бібліотека. А коли у 1939 році прийшла радянська влада, то бабуся ночами (щоб не видно було диму) палила в печі книжки. Інакше сім’ю запроторили б до Сибіру. За два тижні ціннюща бібліотека пішла за димом.
Леонід Фросевич, Світлана Фросевич, «Український репортер»
світлини з домашнього архіву Марії Дмитрівни
***
4 грудня 2017-го відійшов у засвіти Віталій Федорович Святовець. Родом він з Чернігівщини, з села Веприк Новобасанського (тепер – Бобровицького) району. Народився 13 липня 1933 року. Закінчив відділення української мови та літератури філологічного факультету Київського державного педагогічного інституту.
Гортаючи книгу «На таких тримається світ» (упорядники – Марія Дмитрівна Святовець, Іван Михайлович Забіяка), здається, він досі з нами – дослідник Слова, вчений, педагог, письменник, журналіст, який умів бачити цей світ так, як ніхто інший – тонко, творчо-образно, в художніх деталях і оригінальних, яскравих порівняннях.
Віталій Федорович був членом двох національних творчих Спілок – письменників і журналістів. Автор понад 300 наукових праць, понад 30 окремих видань, близько 20 навчальних посібників, а також великої кількості статей, оглядів, рецензій. Його твори перекладені англійською, казахською, чеською, російською мовами.
Це була людина вишуканої інтелігентності, дивовижно шляхетна і водночас скромна, чутливо-тонка. Він ніколи не підвищував голос, але зате як говорив! Здебільшого, тихо, але ж було добре чути, бо то був якийсь особливий тембр; закрадається думка, що його не те що люди, а навіть трави, дерева, озера (!) могли чути.
У його письменницькій уяві якось так дивовижно-образно «сплелися» і людина, і природа… Недаремно ж одне зі своїх оповідань для діток він назвав: «Стежка, якою ходять гриби». А інше має назву – «Якби дерева вміли говорити». Це ті стежки (стежки Долі), якими «ходив» і сам Вчитель. Його добрі, мудрі стежки, і трішки наші, спільні…
А доля звела з Віталієм Федоровичем в «червоному» шевченковому університеті. Ми – студенти, він – викладач, кандидат філологічних наук. Він видавався нам глибою філології та журналістики. Це ж саме він не втомлювався нагадувати нам повсякчас (!), аби ми вели щоденникові записи. Це ж він «відрядив» нас на літніх канікулах у села та міста збирати фольклор, записувати народну творчість… Він постійно привчав нас до художньої деталі, учив бачити, розпізнавати її, щоб згодом ми брали цей прийом «на озброєння».
Він був блискучим знавцем, дослідником мовно-стилістичних художніх засобів, тропів, а особливо художньої деталі. Він жив у Слові. Не міг терпіти дволикості. Не гнувся. Фальшиві компліменти – це було не його, як і підлабузництво (а подібне, на жаль, традиційно спостерігається у навчальних, освітянських закладах). Не умів і не міг пристосовуватися до того, що було йому чуже, що суперечило його основоположним принципам. У приватних розмовах боляче переживав за те, що на різних щаблях влади в Україні повсідалися примітивні, байдужі, неосвічені люди, які не вболівають ані за мову, ані за культуру, ані за освіту. Він був іншим… Зовсім іншим! Інколи зринає запитання: як виглядала б наша Україна, якби біля її головного керма, в уряді, а також у Верховній Раді були такі аристократи духу, як Віталій Федорович Святовець?
У книзі «На таких тримається світ» поетеса, доцент Ольга Ольхова пише про Віталія Федоровича: «Він заходив до аудиторії як до ошатної зали – стрункий, статечний, зосереджений – і починав лекційну розповідь завжди з якоїсь художньої деталі. Це ніколи не був монолог, навіть коли говорив лише він – у кожній його репліці були голоси письменників, яким він так майстерно «надавав слово», що лекційна пара перетворювалась на живу і емоційну виставу. Художні образи в його вустах ставали живими героями, він пояснював не просто їхню функцію в тексті, а давав відчути їхню енергію, придивитися до них, як до мистецьких витворів, насолодитися і посмакувати ними…».
Валентин Бугрим згадує:
«Віталій Федорович був людиною великої і щирої Душі, добропорядною, справжнім інтелігентом. Високий, але ніколи не дивився зверхньо, завжди уважний, він розмовляв тихо, ніби приглушеним голосом. Я ніколи не чув, щоби коли-небудь чи тим більше на когось він підвищував свій голос…».
Поетеса, головний редактор журналу «Дзвіночок» Леся Пилип’юк:
«Віталій Федорович у своїй творчості – неповторний. У нього свій стиль, своє бачення, своя мудрість. Негусто на нашому полі таких подвижників, майстрів рідного слова, яким був Віталій Святовець. Своїми знаннями і історії літератури, і мови, секретами літературної творчості ділився з усіма щедро, ніби з обов’язку, ніби виконуючи Богом дану місію – просвіщати, просвіщати і просвіщати. Його можна було слухати годинами, незважаючи на притаманну йому манеру говорити повільно. Ніби смакуючи кожне слово, кожен звук рідної мови, якою гордився, упивався нею, як нектаром… Він був, якщо можна так сказати, українцем-аристократом, ідеальним українцем…»
Поет, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Петро Перебийніс:
«…Славетний інститут познайомив мене з великим учителем талантів, безмежно обдарованим науковцем і письменником Віталієм Святовцем. Важко уявити нашого друга сердитим чи роздратованим. Його сонячне обличчя завжди випромінювало божественну доброту…»
Журналіст, письменник Леонід Ісаченко:
«…Його лик, переконаний, світив кожному. Своїм бубнявим голосом, своїм прискіпливим поглядом він усотався в кожного з нас, ніби дим від святкової ватри. Минули десятиліття, а він зринає в пам’яті, ніби ось, щойно з аудиторії вийшов. Пішов десь до Жовтого корпусу, бульваром Шевченка. Піднімається сходами і рахує їх мовчки…»
Професор, журналіст, письменник Микола Тимошик:
«Це був викладач високої професійної й моральної проби… На його пари студенти йшли охоче. Бо знали, що доцент Святовець навчить легко шукати оті «зорі в калюжах», яких і до випускного року низка студентів так і не помічала».
Кандидат філологічних наук, доктор філософії PHD, журналістикознавець, письменник Іван Забіяка:
«Віталій Федорович багато зробив за своє життя. Зробив у літературі те, що ніхто не зробив і навряд чи зробить, бо насамперед треба мати душу таку, як у нього, мати таке відчуття слова, як у нього, мати таку впевненість і залюбленість, якими він був наділений. Але двох душ однакових не буває. Тому й не буде більше Святовця іншого: високого і стрункого, спокійного й розважливого, самокритичного й самовбивчого, розумного й мудрого, простого й елегантного, тонкого й вишуканого… Саме вишуканого зовсебіч: без позерства та самозакоханості».
