Українська культура… це надто велика тема. Бо вона далеко не вичерпується народними піснями, обрядами, писанками й вишивкою (хоча для носія цієї культури вони є святим письмом).
Етика українців, їхня поведінка в стосунках із землею, в стосунках із громадою й персональних стосунках не просто відрізняється від етики й моралі інших народів, вона стоїть на голову вище.
Сучасній неосвіченій, забитій «інформацією» людині це важко побачити й зрозуміти. Цій культурі треба (і варто) присвятити все життя — тільки тоді можна побачити, що вона не вмерла, що вона продовжується в невеликій частині українців, у їхніх болісних, безпорадних пошуках, і що решта населення теж їй не вороги, а всього лиш забамбулена, пригнічена й неосвічена маса інертних, непробуджених людей.
Багато хто з них тиняються по чужих світах, шукають чужої правди й чужих грошей, а не можуть зрозуміти, що їхня доля лежить у них під ногами, «затоптана сірими волами», тобто ними ж самими. Це трагічно й сумно, але чим це закінчиться — невідомо. Надія вмирає останньою.
Я хотів би тільки одного: щоб, порівнюючи себе й свою країну з іншими народами й країнами, українці НЕ ЗАБУВАЛИ, що живуть в окупованій країні, окупованій жорстокими, смертельними ворогами.
Тому всі ті порівняння — з канадцями, швейцарцями чи й з поляками — до дупи.
Василь Триліс
