Я не класик, бо у мене немає капелюха, до того ж я живий. Не маю також тростини і мисливського пса. У мене немає учнів і вчителів, всьому вчуся і вчився сам. У мене немає муз. Ну, практично. Ті, що є, називаються по-іншому. У мене немає повних зібрань творів в гарних однакових обкладинках, та й творів, власне, немає. Лише уривки. Квінтесенції декларативного горлобісся.
Я не член ніяких творчих спілок. Не ходжу в кав’ярні, де збираються місцеві класики. Встидаюся. Ходжу в сусідні. Я не граю в карти, не п’ю кальвадос і не програю маєтки на більярді. Я не дружив з Павлом Тичиною, розминувся з Володимиром Сосюрою та Борисом Олійником. Правда трохи знав Мойсея Фішбейна, Тото Кутуньо і вітаюся та часом листуюся з Ігорем Померанцевим. З живих класиків, крім нього, знаю Богдана Бенюка.
Лєніна викинув. Правда залишив «Капітал» Маркса. Декілька разів зустрічався з Василем Кожелянком і часом п’ю воду з лимоном з Петром Кобевком.
Є декілька ознак, які просто не дозволяють мені стати класиком. Наприклад, порад у мене краще не просити, бо моє почуття гумору сильніше за почуття жалю. Погано відрізняю Мікеланджело від Рембрандта. І взагалі, виявляється, що я не знаю хто такий класик.
Володимир Килинич
