У ці дні минає 19 років від того похмурого затуманеного ранку, коли змучена батькова душа відлетіла. Думаю про Батька. Думаю ще й про роки, які минули, аналізую певні ситуації, зроблене, не зроблене і скоєне чи не скоєне… Тепліє на душі від усвідомлення, що й по відходу Батько зумів подарувати нам зустрічі з чудовими людьми, які наразі вже всі є в Чендеєвому колі, творять не міф (хоч, кажуть, в цім слові нема нічого поганого) письменника, а говорять про його постать, творчість, час і позачасся.
Слава Богу, Іван Чендей — письменник цікавий і як творець, і як особистість, тож є про що говорити у різних форматах і жанрах (окрім, звісно, творення казок чи лукавої неправди).
Кілька днів минуло від презентації книжки Сидора Кіраля «Персональна справа Івана Чендея…», що відбулася в Закарпатській обласній науковій бібліотеці. Але сьогодні напишу не про книжку і не презентацію, і навіть не про титанічну працю професора Кіраля, завдяки якій ця книжка є. Напишу про один прикрий момент, суть і, головне, мету якого намагаюся збагнути ось уже котрий день.
На презентації з вуст подружжя Ребриків прозвучало звинувачення на адресу Івана Чендея у плагіаті твору Юрія Станинця «У вагоні». Прозвучало як аргумент, чому про взаємини Станинця і Чендея не треба говорити. «Давайте не будемо про Станинця і Чендея, бо …», — в унісон прозвучало з уст людей, які явно в темі творчості обох письменників, тобто читають не лише заголовки, тому для мене воно було як грім з ясного неба, відтак на самій презентаціі я запропонувала дослідити це питання і навіть більше: пообіцяла (якщо є збіги в текстах) визнати батька плагіатором…
Та не буду нині про емоції — Батькові у житті перепадало й значно гірше. Витримав. Позаяк звинувачення прозвучало публічно, наступного дня, прочитавши попередньо обидва оповідання, професор Сидір Кіраль зробив допис у ФБ, де аргументовано спростував факт плагіату. Наталія Йосипівна, до якої апелювалося, чомусь не захотіла про це поговорити в коментарях, натомість спробувала відволікти від теми «плагіату» власними дописами зовсім про інше… Здавна відомий прийом.
Літературні дискусії — завжди цікава річ, коли вони про літературу. А не про «оселедців» (теж стара інформаційна технологія — «ефект оселедця»), якими, виявляється,так легко можна забруднити твір, а то й саму постать письменника, кинути тінь на його ім’я. Письменник, на жаль, вже не може нічого спростувати, а довірлива аудиторія, може, й «поведеться»…
Такими прийомами послуговувалися колись вічно- і всюдисущі спецслужби, але навіщо це україноцентричним сучасним інтелігентам? Людям, які нібито теж у Чендеєвому колі, називають Чендея вчителем, говорять про важливість памʼятати, ще й працюють в цім напрямку. Оце несподівана загадка!
Питання про «плагіат» знято. Ложка знайшлася. Ніхто ні в кого нічого не крав. Чи є осад? Є. І муляє прикро все ж питання : навіщо все це було? З якою метою? Хоча, певно, треба шукати відповідь на інше: «Чому? І кому це потрібно?» Час, вірю, дасть відповіді на всі питання. Цікаво ще мені: а що про це все сказали б Юрій Станинець та Іван Чендей?
Марія Чендей-Трещак
