«Дід з бабою одружилися за України. Мати народилася за Польщі. Я – за німців. Тоді Друга світова була, яку Великою Вітчизняною називали. А ще були “перші совіти”, коли Радянська Армія прийшла в 1939. А тоді вже “другі совіти” німців і мадярів гнали. Коли колгосп організували, то час рахували: “За Ковальчука, за Саприки, за Ґнипи, за Реца…” (Це — прізвища голів колгоспу).
А на совісті в Реца-тридцятитисячника молода вродлива ланкова Марія Медвідь. Покохала його, жонатого, з двома діточками і… загинула від кулі. А ще були такі голови, що їх добрим словом не хочуть згадувати. А ще “голодного року” – кажуть – було то. Того року, як мене до війська брали. Як учителя Іваськевича вбили. Як бій був. Як Ковпак переходив село. Того року, як я оженився! Як мені тато померли…”
“Мені найсолодший цілющий смак гроз і вітрів!”;
“Талант – це насамперед вогонь. А на доброму вогні й дупло горить. Коли є талант – тоді будь-який матеріал може стати літературним чи мистецьким твором. Що таке пісок? Безцінь! Що таке поташ? Теж безцінь. Але під дією вогню – кришталь з піску і поташу…”;
“Я не помру. Мій дух залишиться в горах, в степах, у рівнинних дібровах та пущах, на ріках, озерах і морях. Він залишиться на землі й стоятиме на сторожі й в обороні Української Правди. Моїм голосом говоритимуть водоспади й живі криниці, шумітимуть дерева в лісах і селах, трави на полонинах і рівнинних сіножатях”;
“Я думаю про вас, люди. Ви не помічаєте, як інколи я стою сам-один та й дивлюся, як ви ходите, слухаю, як 
ви розмовляєте, думаю, що мені не прожити без вас. Я хотів би до кожного серця, хоч би тоненьку ниточку протягнути, аби знати, як воно б’ється, що вам на серце лягло, і чи болить воно, чи йому добре…”
(Степан Пушик. Райдуга над живою криницею)
2001 року в Степана Пушика (1944-2018) вийшло відразу дві книжки прози: “Ватра на Чорній горі” і “Славетний предок Кобзаря”, основу яких склали оповідання, бувальщини, новели, етнографічні нариси, фольклорні записи, анекдоти і авторська гіпотеза про родовід Тараса Шевченка по матері Катерині, де в ролі прадіда Кобзаря постає славетний гуцульський опришок Іван Бойко (Бойчук).
Коли 1998 року в Богдана Бойчука вийшла повість “По голови, по голови”, Пушик розсварився зі своїм літературним приятелем, бо той, мовляв, украв у нього ідею про Івана Бойка. У життєвій практиці Пушика це ставалося неодноразово, чого вартувало його обурення до Миколи Кугутяка, який нібито “вкрав” його ідею, описавши давні слов’янські святилища в Карпатах чи рання його свара з Леонідом Махновцем за автора “Слова о полку Ігоревім”.
Така вже була його натура. Він проговорював якісь сюжети, в які потім увірував, а коли хтось це першим 
оформляв, частково розгортаючи Пушикові здогади-інтуїцію, – ображався як дитина.
Йому завжди не ставало часу свої ідеї оформити. Не завжди ці ідеї були конструктивними. Але завжди фонтанували у його великій сократівській голові.
У ньому вживалися усі контрасти українського галицького світу з українською людиною в осерді. Сільський мудрець і бунтар проти галицького провінціялізму, який став заручником останнього. Він був ріжним, як погода на Говерлі. Передбачити його поведінку і його реакцію було неможливо. Це була справжня народна стихія, яка дивним чином втиснула себе в рамці літературно-фольклорного простору, в якому чулася природньо і дивувалася, коли своїми настроєвими перепадами обпалювала людей, відкидаючи їх від себе.
Безперечно, народна стихія і народний бунтівливий талант. Наближається його 80-літній ювілей. Чи зуміємо осмислити, не перетворивши його життєпис у чергового мертвого збручанського ідола? Питання…
Євген Баран
