«На франківських письменницьких зборах дуже погано виступав Тарас Мельничук. Хвалився, що читав Левкові Лук’яненкові прозовий текст, а тоді питав, чи то проза, чи то поезія. З 10-ти пунктів Левко Лук’яненко в пермському таборі вгадав 2-3. А тоді Мельничук став у позу переможця і сказав: «Левку, ви бачите, що ви — баняк! Нема, Левку, з ким мандибурку дерти». І в концтаборі українські політичні дисиденти сперечалися, возносилися один над одним і навіть топтали один одного»
(З останніх десятиліть: Щоденники Степана Пушика у трьох томах.
Том I. 1988-1992. Івано-Франківськ: Місто НВ, 2021. 876 с.)
Вийшов перший том щоденників Степана Пушика. Якби родина дбала про правду суспільну, — щоденник був 
би инчим: відвертішим, регіонально скандальнішим. Упорядниця Ольга Слоньовська мусіла зважати на родинну волю. Тому щоденник такий, який є…
Пушик не просто контрасна натура, він плоть від плоті совітська натура. Се ні недолік, ні гандж. Се констатація. Але в своїй контрасній натурі він залишався інтуїтивно творчим та інтуїтивно геніяльним. Реалії не дали йому відбутися: громада, сім’я, вимоги часу.
Я знав Пушика останні 25 років його життя і виносив його тіло з університету й до місця поховання. Тяжкий чоловік, в прямому і переносному сенсі.
Тільки повні щоденники дали б психологічний портрет людини, яка сприймала добу крізь перебільшену уяву про себе. Це не дорікання. Розуміння того, як можна вкарбувати власний слід у непостійній природі.
Євген Баран
