У Донецьку попрощалися з відомим художником-карикатуристом, заслуженим журналістом України Миколою Капустою. Його знали і поважали не тільки мільйони читачів за малюнки в газетах і журналах Донеччини, України та за її межами — на престижних міжнародних фестивалях-конкурсах карикатури.
Шанували його у всіх компаніях, бо прізвище Капуста і присутність цього світлого чоловіка були синонімами посмішки і гарного настрою.
І тільки сьогодні у всіх рідних, друзів та колег, які зібралися в Донецьку, аби попрощатися з Миколою Миколайовичем, був зовсім інший настрій. На жаль, через обставини я не зміг попрощатися з колегою і старшим другом.
Ми познайомилися і вперше зустрілися восени 1991 року, коли Микола Капуста на той час працював у обласній газеті «Жизнь» (на знімку Дмитра Пєчковського). А востаннє побачилися 25 вересня цього року.
Між цими датами — 28 років.
Це були щасливі роки (окрім останніх) нашої тісної-претісної творчої співпраці і дружби, яку не розлити ні водою, ні міцними напоями, без яких і сьогодні не обійтися. Та вже без нього.
Організатори «Покровського ЛітФесту» у цьогорічному вересні влаштували навіть гумористично-сатиричний захід «Кущ Капусти», де ми розповідали про нашу спільну роботу і творчість. Здебільшого, згадували минуле, коли до 2014-го могли в Донецьку зустрічатися майже щодня і «гуморити» на сторінках ЗМІ та у повсякденному житті.
На жаль, війна забрала у нас цю можливість.
Втім, не зовсім, бо на відстані ми продовжували кумекати над спільними проектами. А безпосередньо Микола Капуста навіть у тих надскладних умовах активно малював для багатьох центральних та інших видань по цей бік лінії розмежування.
Ми тоді роз’їхалися з Покровська у різні боки, сподіваючись на наступну чергову зустріч, але…
Тепер тільки згадую.
Наприклад, таке. Іноді, зробивши творче діло, під настрій ми цитували Ремарка: «Що найстрашніше у світі? Порожня чарка!..»
І тоді, сміючись, ні він, ні я не могли уявити, що найстрашніше — це якраз повна чарка. Та чарка, яку я налив сьогодні своєму старшому другові і колезі, а вона досі стоїть повна-повнісінька…
Павло Кущ
