На якомусь етапі читання «Повісті про санаторійну зону» Миколи Хвильового сяйнула думка: можливо, цього огидного, безбарвного (настільки, що аж нагадав мені пуціна) метранпажа Карно бачить тільки один Анарх. Цей Мендель в окулярчиках, монах-фанатик Савонарола, волохатий, нелюдимий, байдужий, вайлуватий ведмідь. А, може, усе це лише марення запаленої уяви цього кремезного тілом, здорового фізично (може убити одним пальцем), але точно з великими психічними відхиленнями чоловіка? Недарма ж у санаторійній зоні він живе у палаті під номером шість.
Поряд із такими самими інвалідами світової війни, усіх можливих революцій 1917-1921 рр, громадянської війни усіх проти всіх. І, Господи, якого дідька постійно десь кричить той санаторійний дурень і виє лікарів сетер. («Так кричить життя!» – прорікає одна з героїнь). Невже санаторій це лише алегорія пекла? Того світу, де героїв під псевдонімами, нібито, ніхто силоміць не тримає, але виходу звідки чомусь немає.
Довелося навіть відгорнути до початку кілька вже прочитаних сторінок, щоб упевнитися у власному здогаді. Але ж ні, ось Карно, ця безхвоста миша, як характеризують його інші герої повісті, відпускає шпильки на адресу колишньої аристократки, вродливої спокусниці Майї – егоїстки з неприємним смішком; докучає меланхоліку-істерику Хлоні. Немов якийсь світовий хам, голосно патякає про свою ненависть до інтелектуалів, винюхує, вистежує…
Анарху вигляд і голос Карно, чомусь, видаються знайомими. А що як не через якісь індивідуальні особливості його натури, а якраз через цілковиту їхню відсутність? Таке собі уособлення світового міщанина, гегемона, чорного Папи комуни, який торжествує, коли ідеали гинуть. Навіть у самому собі Анарх із жахом помічає частину його «я» (бо таких верстальників просто не існує).
Як не дивно, тільки дивак Хлоня, який чотири рази топився через те, що Леніни народжуються тільки раз на 
півтисячоліття, здається, один не боїться ненависного усім шпигуна Карно. Принаймні єдиний поблажливо плескає цю єхидну по плечу зі словами: «Що братішка?».
Але те, що мій первісний здогад про примарність усього дійства не геть безглуздий, згодом засвідчує головний герой повісті. Влаштовуючи радикальну перевірку: все це летаргія і він у божевільні, чи навколишня обстановка і люди – реальність, а не витвір його гарячки і хворої уяви. Чим завершилася перевірка, і до яких висновків підводить читачів автор, кожен може дізнатися сам, прочитавши «Повість про санаторійну зону».
(Припускаю, що сам Хвильовий з усією серйозністю ставився до викладеного у повісті. Подібні до неї мотиви знайшов у написаному більш реалістично оповіданні «Синій листопад», яке можна навіть вважати своєрідним ключем, що відмикає і прояснює зміст повісті). Якщо прийняти усе за реальність, а я врешті теж схилився до цього трактування подій, мусимо констатувати глибоку світоглядну і психологічну кризу, яку по-своєму і з власних причин, переживає кожен персонаж повісті.
Анарх на самий Великдень наказав (не став на заваді) розстріляти людину, у дитинстві батько привселюдно випоров його перед товаришами (очевидний фрейдистський мотив). Майя з месниці революції перетворилася на її чорну вдову, убиваючи кожного – не десяток і навіть не два – чоловіків, хто потрапляє у її павутиння.
Майя бачить: українці гнучкі, служать будь-якій владі, хоча лише мить тому були героями. Тепер кожен читає Маркса (часом плутаючи, хто з них творець комуністичної теорії, а хто звичайний крамар-однофамілець), щоб чимшвидше сказати: «ми» – Власть! Так твориться та безлика, сліпа, байдужа більшість, з мовчазної згоди якої коїться усе світове зло!
Хлоні просто скучно, бо зникла (не народившись) епоха, в якій він хотів жити й творити. Тепер він просто не знає, на чорта існує. Тиха «тургенєвська» дівчина Катря (білий фартушок) – жіночий аналог Хлоні. Втілена нудьга, що тікає від буденності у світ книжок і філософських візій. Майбутнє для неї – сад. Однак постійно упирається лобом в стіну реального життя.
Анарх пручається; любить Хлоню; відчуває спорідненість із Катрею у стосах книжок; навіть з вітряками воює, відбиваючи від розправи за нескоєний злочин Абрума Карасика – підлітка років п’ятнадцяти. Однак почуття безвиході – наче повінь, з якою неможливо боротися – не відступає. Звідси думки про шлях на Голгофу у листі до сестри, терновий вінець, місію і месію… Врешті образ – вони разом із Хлонею – наче загнані коні на острові, який з усіх боків затоплює море.
Проливати кров за ідеали – химера, – проповідує свою віру Карно санаторійному дурню, – розбиваючи ідеали. Той, хто проти цього – тільки чиряк на тілі життя. А що з чиряками роблять? Правильно, їх видаляють. Врешті, життя – це лише тваринна сутичка певних груп. Усі вони з різних причин почуваються зайвими у новому житті, за яке, вочевидь, кожен у той чи інший спосіб боровся. А якщо ще замолодий для цього (Катря, Хлоня), то принаймні вимріяли його собі.
Але чому ж тоді реальність не відповідає очікуванням? А що як Карно правий? Невже справді єдина мета життя таких як вони – романтиків революції – умерти, немов вони якісь шкідливі пси? А сама боротьба за ідеали – не більше, ніж придумана масонами вентиляція землі побоїщами? Замість революційної романтики знову те саме. Торжествує Карно, канарейка і самовар? Ось і зловтішний Карно напучує в анонімці: «їжте котлети – не згадуйте минуле!» «І тоді за межами санаторійної зони на березу злетів півень і крикнув урочисто й побідно: «Кукуріку!» Але чи почує його Хома (до речі, саме так звуть санаторійного дурня).
Юрій Чорней
