Чимало авторитетних людей (і в музиці, і в поезії) вже висловили свою точку зору на нинішній фінал Євробачення, і їх «вердикт» був здебільшого негативний – від критики тексту пісні українських виконавців до «сатанинських» ноток в самому фінальному шоу.
Як на мене, цього разу Україна на Євробаченні все зробила правильно — і пописалася дуже достойно. Десь так і має презентуватись на світових майданчиках країна, яка відбиває unprovoked genocidal war: не роздираючи на собі виразок на чужому весіллі, щоб не псувати гостям апетиту, – і водночас не забуваючи на повен голос нагадувати присутнім, за чий кошт вони тут бавляться, поки за кількасот км звідси ллється кров.
Хочеться, щоб діти співали про світле та радісне!!! Але сусідня країна змусила наших дітей пізнати біль, втрати, страх… Я завжди плачу, але й радію, що є за кого воювати! Шкода, що на Євробачення відправляють не тих, кого треба…
Колядки, щедрування, місяць роботи на колгоспному току, гра в духовому оркестрі на похороні — так ми заробляли собі на наше дитяче життя… На початку літа були абрикоси. Наш спільний з бабою бізнес. Я рвав, баба продавала «на трасі»…
На білому засніженому полі стоїть зелений Будда,
А навколо сніг все та сніг – ні усмішки, ні зорі,
А навколо всі люди поснули – один залишився Буддою,
Позеленів від печалі, пожовтів, почорнів.
І я упертий маленький чоловік іду босий
по білому полю.
Позавчора на «ХД» один письменник сказав слово про іншого письменника… Зазвичай українські письменники один одного хвалять, але не цього разу. Ярослав Орос, власне, поставив під сумнів потуги Степана Процюка в царині романізованих біографій, і зауважив, що той даремно зазіхає на лаври Андре Моруа…
Ніби вчора усі ми разом поминали померлих рідних, згадували найкращими словами, молилися, аби затишно було їм в Царстві божому… І втішалися, що ми дружня родина. Та найбільшим нашим щастям було знати, що серед нас є той, хто об’єднував, навчав, окрилював . І все було зробити це під силу Степану Павловичу Колеснику.
Востаннє ми говорили на мій день народження. Я знав, що він подзвонить. Він завжди дзвонив. І ми завжди мали про що говорити. Довго. Настільки, що аж не помічали час. В моєму табелі про ранги людей Василь Гринюк займав особливе місце – якось, коли я працював у кіцманській районці, він також подзвонив. Так ми познайомилися.
Фрази з його спортивних телерадіорепортажів давно стали інтернет-мемами. Вболівальники, шанувальники цілого грона видів спорту впізнавали, зупиняли його на вулицях. Багато спортивних журналістів називають його своїм учителем. А його домашній альбом світлин уповні міг би слугувати академічною фотохронікою Олімпійських ігор.
Пишуть: померла «легенда спортивної журналістики», Сергій Савелій. Для мене він був не легендою, а завжди добрим приятелем, колегою, з яким стіл до столу пропрацювали в одному кабінеті 4 роки на Українському радіо. То був не спорт. То був відділ політичного життя. Згодом Степанович, ще молодим ми його так всі так називали, перейшов у новостворену редакцію спорту ТБ і радіо.
