Можливо я і промовчав би, якби схожий текст написав хтось із технарів, популістів-політиків чи з тих 72 відсотків населення, кому аби поржать. Ні! Це пише зрілий письменник, викладач, поважна людина з досвідом і сформованим аналітичним мисленням — письменник Володимир Даниленко, добрий знайомий мені по спільній праці — «Про новорічний скандал 95 кварталу».
Процитую лише один абзац: “Війна пробудила творчий потенціал нації, що за якістю мистецтва дає фори більшості благополучних і ситих країн. Потужний сплеск української музики, стендапу, гумору, образотворчого мистецтва. Якщо раніше для естетичного задоволення треба було шукати іноземну музику і гумор, то зараз українська музика і гумор цікавіші, яскравіші за іноземні. Тож у контексті культурної трансформації краще новорічна творча поразка 95 кварталу, ніж її відсутність. Миттєва реакція суспільства засвідчила, що в Україні відбувається бурхливий процес перетворення політичної нації в культурну. Ланцюги, які століттями сковувала російська імперія Україну і понад тридцять років пострадянська росія своїм спільним культурним простором та переманюванням українських митців, розірвані. Україна одночасно воює з країною, перед якою трусяться більшість країн світу, та створює яскраве й конкурентне мистецтво, перетворюється в бойову модерну й культурну націю і стає новим культурним центром Європи”.
Отож, пане Володимире! Чи Ви розумієте, що ця “трансформація” абсолютно хаотична – вона не спирається ані на літературну “школу” багатьох наших поколінь, ані на ментальний досвід українців – це, у більшості випадків, звичайна мімікрія і пристосуванство певного підприємливого сегменту до нових умов, які створилися на Україні. І що ці “новітні шедеври” відкидають нас як культурну націю на сотні літ назад – до освітнього рівня початкової школи десь на Луганщині. Що кожна друга сучасна пісня чи сценічний гумористичний спітч у нашому теле і радіопросторі – це напівграмотне і неоковирне плетиво випадкових слів, котре не можна назвати повноцінною мовою, оскільки УКРАЇНЦІ ТАК НЕ ГОВОРЯТЬ І НЕ ПИШУТЬ!
Для того, щоб зрозуміти, як вони говорять і думають, цим “поетам і сценаристам” треба прочитати не один десяток художніх книжок наших класиків. І про який український “стендап” Ви говорите, коли це явище для нас абсолютно чужорідне ментально і позичене воно російськомовними громадянами України у наших сусідів-ворогів. Я розумію Ваше натужне позитивне бажання бачити хоч якесь світло в кінці тунелю, але ж не варто на чорне говорити біле і обманюючи себе, обманювати тисячі українців довкола себе!
Спитайте краще у себе – чому так сталось, що українські митці попереднього покоління, навіть найталановитіші з них, не стали зразками для наслідування у своїх нащадків? Що трапилось?! Ось над чим треба задуматись? Що зіграло таку драматичну роль? Я частково відповім – наш інформаційний простір, який ми в Україні продали значно раніше, аніж нашу рідну землю! Наша свідомість давно вже окупована чужими фразами, чужими змістами, чужими ідеалами, чужим уявленням про життя, – загалом, чужим менталітетом. І такого я не бачив у жодній країні світу.
Нинішнє покоління — це покоління, яке виросло в ментальній окупації і виробило толерантне ставлення до всього того, до чого мав би виробитися стійкий імунітет, що мало би бути проаналізоване і навіть відкинуте, як шкідливе. Натомість ми байдуже спостерігали, як на телеекранах підміняли справжні цінності житя на фальшиві.
Ми живемо у світі сфальшованих цінностей! Пізно пояснювати нинішньому поколінню, що таке, приміром, чисте коров’яче молоко чи яблуко з дідусевого домашнього саду, коли ціле покоління виросло на синтетичних і мутованих продуктах – і у цього покоління зіпсовані еталони смаку. І так усюди і у всьому!
Потрібні просто таки неймовірні зусилля, аби врятувати націю, але схоже, що ніхто не розуміє, що для цього потрібно. А потрібно багато чого, лише не цей популістичний оптимізм…
Потрібен, для початку, україноцентричний інформаційний простір, який зв’язав би розірваний ланцюжок поколінь, який розказував би про своїх світочів, пропагував своє і створював відчуття ідентичності, а не роздробленості. Такий простір значно необхідніший за усі ті території, які нам зараз пропонують 
відвойовувати. Але це нічого не дасть українцям, оскільки ми давно окуповані ізсередини. І навіть не розуміємо цього. Бо найстрашніша з окупацій – МЕНТАЛЬНА ОКУПАЦІЯ.
Ні про яку трансформацію чи народження нової якості немає сенсу говорити, доки не буде пройдений, вивчений, засвоєний культурний та історичний досвід нації, що залишився в нашій класичній дореволюційній літературі, в найкращих творах митців радянської доби, яких треба відчистити від іделогічного нашарування, від того досвіду, що напрацьований за роки Незалежності, але який потоплений в гігабайтах інформаційного сміття, що нині слугує багатьом за еталони творчості.
Рано, дуже рано радіти, пане Володимире. Адже лікарі добре знають – щоб лікувати хворобу, потрібно спочатку поставити точний діагноз і налаштувати паціента на тривалу боротьбу зі смертельною хворобою! А не говорити, що все буде добре… Так говорять, як правило, тим, кого вже не врятувати…
Анатолій Матвійчук
