Стоїть мій Остапко, їсть печиво. Підходить до нього якась незнайома бабця. І починається: «Ти добрий мальчік, да? Подєлішся с бабушкой своім пєчєньєм? Бабушка тоже хочєт…». Мій малюк бере і віддає (ну, бо справді «добрий» — що є, то є). Я навіть не встиг відреагувати.
Натомість бабушка спочатку бере «дарунок», а потім з ідійотським виглядом починає сюсюкати: «Так я ж пошутіла, малиш. На, забірай назад».
Я її зупиняю:
— Ні, стривайте, якщо дитина вам дала пєчєньє, як ви кажете, то назад віддавати вже не потрібно!
— Да зачєм оно мнє! Я ж просто хотєла поговоріть с малишом.
— Як на мене, ваш спосіб спілкування з півторарічною дитиною трохи дивний…
Даю малюку нове печиво.
Чую:
— Ой, какіє ви всє заносчівиє сталі.
— Та нормальні ми… — кажу голосно і з притиском, ледве стримавшись, аби не озвучити, що їй треба лікуватись.
… Як же задовбав цей збочений совковий колективізм!
Тішить єдине: новому поколінню жити за інших обставин. Складно прогнозувати, за яких саме, але очевидно, що не так, як з тим «пєчєньєм»…
Сергій Бригар
