Суспільство

Ідеал боротьби і його жертва

Мені тут один приятель багато говорив про позитивну енергію думки: мовляв, не потрібно розхитувати човна, бо ворог радіє нашим недолікам. Ворогу радіти нашим недолікам не треба, він чудово їх знає і використовує. Мабуть, я помиляюся, але народу з такою розвиненою мімікрією, як в українців, здається, більше й нема.

Воно й зрозуміло, адже українцям треба було виживати за будь-яку ціну. І це страшно, бо виживати за будь-яку ціну — все ж не варто. Я б сказала: в українців підлість робиться так, наче це й не підлість — жодного усвідомлення… Тим паче каяття.

Цими днями святкувала день народження людина, яка є символом української боротьби. За цю людину свого часу заступився один невдаха, який після свого сміливого виступу зламався, для якого життя скінчилося…

Той ідеал нашої боротьби аж досі, довго і щасливо живе, він жодного разу не навідав дивака, що спалив своє життя заради нього, і таки помер. Жодного разу не навідав і не озвався. Думаю, це дивака якраз найбільше вразило, бо як таке можливо?!!

Це ж якась дуже винахідлива жорстокість — таке ось непомічання жертви, що постраждала за однодумця.

Ось це і є українське життя.
Мерзенне українське життя. І це рівень інтелектуалів, а не народу.

І вбивство солдата Журавля — із того ж розряду. Якщо чесно — я в жодне гідне українське майбутнє не вірю. Немає йому звідкіля взятися: одне пристосуванство довкола. Просто чесні люди не можуть інакше, а пристосуванці з чесності і жертовності мають зиск.

Найгірше те, що ніколи в такій Україні не буде добра.

Роксана Харчук

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.