Тепер я завжди, перед тим як віддати перевагу вранішній каві перед цілющим легким супчиком з одної картоплини, одної морквини, одної вермішелини, одної цибулини й двох дрібочок солі, маю невідступне видиво, котре мені якось телепортував один з останніх ще й досі живих моїх братів Петро Лядецький, дай йому боже здоров’я: візьми, Василю, невелику й нетовсту скибочку хліба та намаж її тоненьким шаром доброго масла, а зверху поклади ще тонший листочок сиров’яленої ковбаси; на кілька секунд віддайся спогляданню цього дива, але не затягуй візуальну частину, клади в рот…
А далі твої зуби й самі знатимуть, що робити, а тобі залишиться тільки внутрішнє осмислення живого чуда, яке не зможе не відбуватись. Зрозуміло, що саме в цей час на столі має стояти тільки-тільки-но-щойно запарена на відстояній воді свіжозмелена кава.
Усяк, хто давно (два дні або й тиждень) не пив кави, зрозуміє мене. Видиво насувається, як ЗСУ, цілющий супчик відступає й десь окопується до завтра, а гаряча кава створюється блискавично та з любов’ю.
Складніше з бутервурстербродом: як я не стримую свою руку, він виходить великий, товстий, а між маслом і ковбасою ще й сир десь береться. Наче це все робив не молодий елегантний письменник, а сільський рагуль, що й досі коровою пахне. І нічого не вдієш, природа бере своє.
Але нічого. Не відмовлятися ж від задуманого. Я кладу бутербродисько на кухонну дощечку й гострим ножем майстерно краю його вертикально на окремі маленькі «канапки». Такі, щоб у рот поміщались.
Починається чи не найтрудніша частина церемонії: треба неспішно й грунтовно пережувати канапку, і тільки коли в роті виникне відчуття якоїсь неповноти, дефіциту, ТІЛЬКИ ТОДІ обережно засьорбнути першу, верхню фракцію кави. Жерти хліб, масло, ковбосу й сир упереміш із кавою в ролі слини… ну якось це не комільфо. Але ж і втриматися в гурманізованому ритмі неймовірно важко. Часто природа таки бере своє. І нічого не вдієш.
Але нічого. Хай уже як вийде, незграбно, без дотримання. А як же ще себе втішити. Поки що тут тихо – а завтра візьме та й прилетить. От тоді лікті кусатимеш: а я, дурний, учора кави собі пошкодував…
Василь Триліс
