У Олі завжди були особливі стосунки з новими термінами. Вона приймала їх у своє життя, як неминучу обставину, але при цьому завжди намагалася в таких випадках знайти щось подібне за звучанням з відомого їй словникового запасу. До прикладу: «Магнікор» вона називає не інакше, як «Макрон». Та, якщо колись подібні ситуації виникали вряди-годи, то нині наше інформаційне сьогодення доправляє їй такі випадки мало не щодня. Її взаємини зі смартфоном – то окрема тема.
На Великдень вийшли погуляти порожнім містом. Машин немає, людей немає, магазини зачинені – тиша і краса. Наша прогулянка і залишилася б пішохідною, якби біля зупинки до нас не під’їхав порожній тролейбус, на наявність якого у свято ми і не сподівалися. Власне, взаємини з транспортом того дня жодним чином не враховувалися в наших планах.
Тому ми просто здивувалися. Але, за мить під’їхав другий тролейбус. А потім і третій. Усі майже порожні. І тут ми згадали, що днями отримали транспортні картки, а випробувати новинку було в наших планах ще тоді, коли розглядали їх пластик у ЦНАПі. Тож, ми опинилися в тролейбусі, хоча певних думок щодо маршруту поїздки ще не мали. Просто біля дверей побачили валідатор, про який нас попереджали, коли видавали картки і показували, як їх прикладати і до чого.
Тепер усе, що нам демонстрували, відбулося наживо. Ми навіть почули обіцяний голос: «Поїздку завалідовано». Втішені ми вийшли на наступній зупинці і пішли далі. На хвилі захвату від нових обставин життя, я почав, як урок, повторювати Олі наші дії в тролейбусі, мовляв, завтра на роботу вона вже їхатиме сама.
«Ти маєш зайти в тролейбус, знайти валідатор, підійти до нього і, коли табло запропонує тобі оплатити поїздку, прикласти картку. При цьому дочекатися повідомлення, що поїздку завалідовано», – сказав я Олі, згадавши своє давнє педагогічне минуле. А, викладацькі рецидиви підштовхнули мене до заключної фрази: «Повтори. Що ти маєш робити?».
Оля почала згадувати те, що я казав, що робила вона в тролейбусі, задумалася, а потім знайшла рішення: «Коротше, я в тролейбусі маю вар̕ ювати». Я зрозумів усю кумедність ситуації, зареготав, а потім сказав Олі: «Приблизно так. Але маєш шанс до роботи не доїхати».
У мене таке враження, що дорога додому у нас минула набагато швидше, ніж від дому, хоча її ми проїхали на тролейбусі. Тепер думаю, добре, що в своїх поясненнях я уникнув і не втулив десь слово «верифікація».
Валентин Ткач,
на Великодньому фото: пишу цей текст
