Пацифістом я став рано, десь у дев’ять років, завдяки дядькові Льоші. То був високий, ставний, офіцерської виправки чоловік, стрижений під їжака, з товстими м’якими вусами, схожими на пензлики. Його хромові чоботи пускали сонячні зайчики і дзеркально відбивали наші босі ноги. Один чобіт скрипів – протез.
Льоша був завідувачем грального павільйону, видавав більярдні киї, тенісні ракетки, шахи, доміно та інше причандалля для розваг. Я був тут своїм, бо мій дядько товаришував із Льошею. Іноді вечорами вони пили вино на терасі амфітеатру, і Льоша мугикав пісеньку:
Хорошо тому живеться,
У кого одна нога.
Тому пенсія дається
І не нада сапога.
У вихідні він одягав кітель із медалями. Так заклично вони дзвеніли, мирно перегукуючись із скрипом протеза. Ми підлесливо дріботіли слідком, і його широке синє галіфе затуляло нам весь нудний світ заштатного містечка. Ми купалися в змішаному ароматі наваксованої шкіри, «Шипру», «Беломору» і вермуту. Це був запах мужчини-кумира, мужчини-героя. Наші батьки, мулярі, водії і вчителі, так не пахли.
Пригадую недільний вечір. Танці на бетонному плацу, обнесеному сіткою. Під тьмавим ліхтарем тіснилися пари, розімлілі від духоти і близькості тіл. Ми пожадливо спостерігали за ними крізь дротяні вічка. Поряд, щойно зачинивши свій павільйон, курив дядя Льоша. Хлопці тулилися до дівчат, а він стояв самотньо. Дядько Льоша чомусь ніколи не ходив із жінками.
– Зараз би тобі, Олексо, як ніколи згодилася друга нога, – обізвалася до нього метка білетерка Соня, коли оркестр ушкварив танго.
– Моя нога давно згодилася рибам, – хрипло відповів дядя Льоша. Його голос тремтів, як у п’яного. Мабуть, він і був п’яний.
– Яким рибам? – злякано запитала жінка.
– Польським. Польським рибам, Сонечко. На Віслі… Ми понтонну переправу стелили, коли загупали з кущів гранатомети. Мене кинуло на трос, покрутило, як гімнаста, і опустило на край палуби, акурат лицем до води. Неглибоко там було, дно кам’яне, а на дні срібнобокі риби плавають. І щось писками торгають, якусь темну грудку. Куснуть, а з неї завіється червоний туманець. Придивився: та це ж мій чобіт із мідними вушками. Я ті чоботи з убитого поліцая зняв – люксова шкіра… Мій чобіт на дні ріки. Так стало його шкода, до плачу жаль. Про те, що в чоботі моя нога, я збагнув лише, як придивився, чим риби смакують.
Відкушували м’ясце і відходили вбік, задоволено ворушили губами. Здавалося, щось хочуть сказати. І я ніби чув: «Ось ти й прийшов – нагодував нас…» Це після шоку запалювався від болю мій мозок. Від болю в паху… А нога не боліла. Не було чому боліти…
– Мати Божа, – зашепотіла білетерка. – Які страхи! Ти ніколи не розказував про війну…
– Про гівно, Сонечко, не розказують. А війна – то є найгірше, найстрашніше гівно в світі, – мовив утомлено дядько Льоша і пішов, похитуючись, у паркові сутінки.
Я не рушив за ним. Манкий запах солдата-героя, який так п’янив нас, враз утратив для мене всю принаду.
Мирослав Дочинець
