Суспільство

Смак осені

Заполудення.
Йду краєм ріки. Сонце підштовхує в спину теплими руками. Монастирський сад. Три черниці в білому під згорбленим камінним хрестом. Поряд чорна корова і чорне дерево, обтяжене сивою хмарою слив. А під зруйнованим муром сидить пастух, гріє на осонні босі ноги. Скинуті черевики причаїлися в траві, як двоє звірят…
Наче ожиле полотно старих голландців.
Тільки без рамки.

 

Отава вже пожухла.
Коники гупають зеленими лобами в мої коліна і зачмелено розлітаються в боки. В яровому ожиннику сонно шепче сліпа вода. Обережно ступаю блідим моховинням, щоб не потоптати кизилові рубіни. Доки не вперся в колючий терновий оград.

Оддалік, у закуті саду, корч глоду безсоромно зліг на тендітну калину, і вона млосно стікає черленими пацьорками ягід…
Зірвав кількоро і кинув до рота – і згадав упокорену гіркоту осені.

Осінній лист

Жевріє, палахкотить, ряхтить стиглими барвами.
Такий ошатний, такий трепетний, такий легкий.
Він дозрів до свободи.

Дозрів до того, щоби відірватися й полетіти.
Щоби, востаннє насолодившись небом, лягти на землю й зігріти собою під снігом насінину нового дерева.
Нового життя.

Мирослав Дочинець

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

  • Погода

  • Новинар

  • Партнери