Переглянув словесну реакцію руского «глубінного народа» на війну в Україні. Якось моторошно й водночас огидно сприймається все почуте від молодого до старого, від «трудового» до «інтелігентного» руzького. Понад два місяці війни лише посилили й без того морально деформовану бебехо-душу руzькіх, що захекано «адабряют» політику путіна, не уявляють прожитого дня без соловйово-скабєєвського меню, а всі разом, в один голос люто ненавидять Україну, «нациків та бандерівців».
Здається, що всі поголовно тут переймаються лише українським питанням, яке, на їхню думку, має бути вирішене, нарешті, на користь рассєї бункерним фюрером. З баговиння кремлівської пропаганди витягнуті облудливі й брехливо-цинічні сентенції про загрозу з боку України, бактеріологічну й хімічну зброю, натівську окупацію, «геноцид народа донбасса», дискримінацію руzькоязикіх та інші нісенітниці. Жодних сумнівів, співпереживань, почуттів відповідальності за скоєні їх «родіной» страхітливі злочини. Психотип звіриного мракобісся людиноподібних. Поведінкова норма дикуна, що власну забетоновану тупість, варварство та чванливість видає за правоту і справедливість.
Уявімо куди, в яку безодню скотилося б людство, якби такі «цінності» отримали верх? Саме така атмосфера домінує в ерефії та окремих країнах-сателітах, що її підтримують на різних рівнях та з різних причин. Як правило, мала частка держав, що знаходяться в орбіті кремлівського впливу, є носіями тоталітарних автократій, залежні від московії економічно, політично, ідеологічно.
Однак агресія проти України не тільки сповна проявила ницість та збанкрутілість «верхівки» цього токсичного для світу племені орків. Вона показала людству катастрофічне моральне падіння цього деградованого народу, який продовжує існувати в умовах тоталітаризму та пропагандистської експансії, опираючись на ненависть, імперськість, неприйнятність «іншого». При цьому основою для такої агресивної поведінки та егоцентричності є не здобутки матеріального, духовного характеру, якими міг би захоплюватися світ як універсальними цінностями та надбаннями, а передусім хамство та грубість.
Судячи з недавнього інтерв’ю італійському журналісту очільника рашистської дипломатії лаврова, можна стверджувати, що зухвалість, наклепництво, образа народів і держав є для них «національною» традицією. Зверху й донизу ці позаетичні й нахабні норми давно стали притаманними для всього суспільного загалу. Тому навіть коли нині окремі українські «інтелектуали» запереживали про те, що логічно мають зникнути з національного суспільного простору практично всі «видатні» представники вєлікой культури, то нехай вкотре глянуть на злочинні діяння цієї здеморалізованої демографічної маси, що прозиваються руzькими, котрих саме ця культура «виховала».
Адже ординська різношерстна зграя, сформувавши для себе та своїх майбутніх виплодків психоментальну здичавілість, не могла вибрати для себе якусь демократичну та гуманістичну суспільну модель управління. Їхня усталена звичаєва «культура» потребувала тирана, хана, царя, узурпатора. А їхня «свобода» може торжествувати тільки в рабстві, залежності, упокоренні правителю, царю чи генсеку. Їхня «культура» також народжувалася в результаті експансії, 
анексії, загарбань, привласнень, фальшувань. Синдром ханства, царства, імперії передбачав або колонізацію та знищення культур інших народів, або розвинутіші ставали для імперців поживою та «перегноєм», на чому й зрощувалася вєлікая руzькая.
Передовсім таку невдячну роль стала виконувати, на жаль, українська культура. Бо ні в допетрівській, ні в післяпетрівській сатрапії не було жодної життєвої галузі, в якій би українці не навчали московитів «розуму». Робилося це з великими потугами та скрипом, адже неосвіченість тодішньої лаптємаси була вражаючою. Новгородський єпископ Геннадій, присланий з України, так скаржився на темну безпросвітність у московії: «Приведуть мені мужика, щоб висвятити на попа, я дам йому читати апостола, а він — ані в зуб ногою. Я його вижену, а на мене скаржаться. Кажуть, що земля тут така глупа, оскільки не можемо роздобути людини, щоб грамоти вміла».
Факт культурної експансії українцями безграмотного й темного московського народу визнавався багатьма їхніми дослідниками історії. Так, князь м.трубецькой (білий емігрант) змушений був визнавати, що «початок створення загальноросійської культури післяпетровського періоду закладений духовною українізацією вєлікоросії… Українізація стала мостом до європеїзації». А інший (безсонов) зазначав, що українські теоретики, вчені, композитори, співаки, духівники, педагоги, взагалі переселенці просто «колонізували росію».
Ця ординська маса водночас була наділена якоюсь непомірною пихою та претензійністю, хоча й були позбавлені власної достойної історії та культури. Цінності, знання вони навіть не імпортували, а крали, загарбували, привласнювали та фальшували. Уявімо хоча б цей рівень путіно-мєдвєдєвського фарисейства щодо «тисячолітньої» історії, коли навіть першим (і єдиним!) підручником історії росії був «Синопсис» («Огляд»), написаний у Києво-Могилянській академії в ХVІІ столітті, багато разів перевиданий, нічим не замінений аж до кінця ХVІІІ ст.
Однак, ніхто й ніщо їм не допомагало, бо цей народ по своїй природі не зміг відмовитися від ментальності ординця, колоніста, імперіаліста, амораліста. Втрачений, етично зіпсутий, нетерпимий до «іншого» цей «богообраний» народець, воліючий повчати, управляти, дограбовувати, так і не навчившись, на жаль, ні добру, ні поваги до правди.
Пантелеймон Куліш у «Зазивному листі до української інтелігенції» написав: «Скільки ми втратили сили, піддобрюючись москалеві. Натомість не маємо ні церкви, ні школи. Боже слово перекладається і зирянською і калмицькою мовами, тільки невільно перекладати його мовою українською».
Чому така «дяка»? Відповідь є зрозумілою, адже віками нищилось все українське, бо навіжені московити переслідували століттями єдину мету — ліквідація української ідентичності та національної пам’яті. Лише цей чорний задум, що, всупереч ворогам, ніколи не збудеться, став для сучасних рашистів тією останньою соломиною, до якої вони сподіваються причепитись разом зі своєю фальшивою історією та пихатою імперськістю, яку б вони хотіли врятувати, уярмлюючи Україну. Тому всі понад два десятки воєн московії проти України спрямовувалися саме на цю варварську мету знищення українства.
З відновленням нашої Незалежності політика ерефії стала особливо агресивною. Її «парадигма» — або українці «добровільно» перестають бути нацією, державним народом; або руzькі силою заставлять їх бути «єдінонародом»; або вони («нацики») мусять бути знищеними. Квітнева стаття в офіційному чорносотенному агенстві «риа-новости» лише підтвердила шовіністично-фашистську тезу московитів, що всі українці, разом з дітьми, — нацисти. Отже, всі ми (за їх злочинним планом звироднілих фашистів) підлягаємо ліквідації.
Геноцид на рівні державної політики країни, що й досі є постійним членом Ради Безпеки ООН! Саме з таким цивілізаційним абсурдом людство співіснує в ХХІ столітті. «Право» вбивати, захоплювати чужі землі, упокорювати інші народи стало основою реальної (не формальної) політики «сильних» руzьких. При цьому для легимітизації своїх кримінальних діянь та ж московія здійснювала(є) впродовж тривалого часу в публічному просторі дегуманізацію України та українців, безперестану на очах мовчазного світу порівнюючи їх національну ідентичність з нацизмом, стверджуючи, що українці намагаються «осуществить геноцид против россиян».
Найганебніші сторінки зі своєї «недоношеної» історії кремлівські ординці об’єднали з агресивною пропагандою антилюдськості щодо України, вклавши її в мерзенну чорноротість інформаційних злочинців на кшталт соловйових, скабєєвих, симоньяно-попових, дугіних, толстових, шахназарових, корнілових… Не перелічити цієї нечисті. Але заради правди варто визнати, що такою дикунською психологією та «культурою» україноненависництва пронизаний наскрізно весь цей «глубінний» народ-збочинець. І недолугі спроби з «нашого» боку відшукати серед здрібнілих та змалілих російських «лібералів-інтелектуалів» хоча б щось для культивування хибної для України «виправдовуючої» версії, що крім путлєровської кліки є ще й притомний народ, не матимуть ніколи очікуваного результату. Бо реальність, насправді, є іншою. Адже бункерним недорослям кремля таки вдалося дібратися до «вершинної» сталінсько-більшовицької цілі — створити «єдіний совєтсько-московитський народ».
Оскільки незалежно від того чи це пітерсько-московський «інтелігент», чи псковсько-рязанський десантник, чи бурятський любитель унітазів, чи кадирівський тік-ток-гвалтівник, але всі вони об’єднані єдиним знаменником людиноненависництва, українофобії, грабіжництва. Їх кичливо-
вєлікая культура так і не спромоглася впустити в мізерну душу «темного царства» чванливого ординця бодай один промінь світла. Не судилося, не поталанило цьому ізгою, який так і залишився по своїй суті лише курокрадом, бо навіть не вистачило мізків, щоби перейти у вищу гільдію «конекрадів».
З такою аморальщиною та мізерією, напастю та звірством в образі фашистської московії воює Україна. І злочини проти людяності, вчиненими цими людиноподібними істотами на українській землі, є дзеркальним відображенням усієї їхньої фальшивої історії, «культури», «віри», «моралі». Нарешті, західний світ переконався (словами постійного представника США при ОБСЄ Майкла Карпентера), що існує прямий зв’язок між багатостолітньою дегуманізаційною риторикою кремля щодо українців та страшними злочинами, здійснюваними нині московськими орками в Україні.
Це екзистенційне зло в глобальному вимірі мусить бути подолано заради майбутнього людства та України. Саме на її плечах сьогодні неймовірно важкий тягар війни з кремлівським рашизмом, саме вона боронить Своободу, Гідність, Демократію. Героїчні захисники України, Воїни-Азовці уособлюють цю звитяжну місію. З ними наші надії, сподівання й віра в святу Перемогу. Вони обвели українців колом нашої державності, ідентичності, українськості, роблячи нас єдиними в протистоянні з московським фашизмом. Тут наша Сила, Воля і Доля.
Уся міць у нас самих. Нею маємо переконати й об’єднати Світ, щоби побороти цивілізаційну отруту московщини. Бо, стверджував В.Липинський, «ніхто нам не збудує держави, коли ми її самі не збудуємо і ніхто за нас не зробить нації, коли ми самі нацією не хочемо бути».
Слава Богу, що українці вічно хотіли Нею бути. Вони Нацією є і вічно будуть! Нездоланні, Непереможні! Слава Героям!
Георгій Філіпчук
