Не знаю в кого як, а в нас із Дастіном сьогодні був напружений день – знімали новорічні привітання Дастіна Негоффмана українському народові. Дастін ніяк не хотів входити в образ, не слухався режисера, не хотів чіпляти на себе цей ковпак чи то блазня, чи то якогось Клауса чи Пер-Ноеля.
Бути песимістом — здорово. Ти або маєш рацію або приємно здивований. Але я — оптиміст і постійно приємно здивований, хоча не завжди правий. Бути оптимістом легко. Треба лиш не читати новин і не слухати експертів. Чернівці — місто оптимістів, тут всі такі. Правда, останніми роками щось зовсім нема настрою. Але це минеться. Хоча гарантій нема, що минеться. Та то й не дивно. Навіть найвідоміші в світі фрази — i love you та made in china — обидві не дають жодних гарантій.
У лютому, коли я востаннє приїжджав у село до Гордія Сташівського чи то пак Серена, як шанобливо йменував свого тепер уже покійного друга, мене мучило одне питання, яке до того ж ніяк не вдавалося чітко сформулювати. Тоді протягом кількох місяців я жив пригнічений смертю Матея Бурдюґа, перекладача з санскриту й поета, з яким, випадково познайомившись на набережній коло моста Патона, неабияк здружився і часто бачився продовж півтора року і який у сімдесятисемирічному віці неспогадано без усякої видимої причини наклав на себе руки.
