У лютому, коли я востаннє приїжджав у село до Гордія Сташівського чи то пак Серена, як шанобливо йменував свого тепер уже покійного друга, мене мучило одне питання, яке до того ж ніяк не вдавалося чітко сформулювати. Тоді протягом кількох місяців я жив пригнічений смертю Матея Бурдюґа, перекладача з санскриту й поета, з яким, випадково познайомившись на набережній коло моста Патона, неабияк здружився і часто бачився продовж півтора року і який у сімдесятисемирічному віці неспогадано без усякої видимої причини наклав на себе руки.
Ґвалтовний відхід Матея у засвіти став для мене болісною загадкою, яку я не годен був розгадати. Водночас його смерть (так принаймні мені здавалося) ще й уперто вказувала на марність моїх сподівань віднайти спокій своїй бентежній душі, а відповідно й на даремність моїх поривань осягти те, що я називав таїною життя.
Я десь глибоко в нутрі відчував, що Матей (хоч він ніколи не відкривав повною мірою свого серця, говорив здебільша туманними натяками, непрямо, всякими алегоріями тощо, наче боявся, що його не зрозуміють) так само був спраглий тих дивних “поривань”. Пізніше Матеєві, як мені бачилося, одного дня відкрилася правда, яка цілковито паралізувала його волю жити. І відтоді я зі страхом очікував, що й мені колись відкриється ця правда, яка позбавить і мене будь-яких шансів.
Утім, я намагався відганяти всі страхи́ і наполегливо продовжував шукати таємниче пристановисько, за яким так тужила моя душа. Це пристановисько (“благословенне тепер”, як я казав) уперше явилося мені ще багато років тому у горах Перу. Проте дошкульні сумніви, що і тоді, і пізніше, і зараз – усе це попросту черговий самообман, якийсь хитромудрий виверт мого розуму, не полишали мене ні на мить і з дня на день сповнювали гіркотою моє життя.
Саме для того, щоб поділитися пекучими душевними переживаннями, знайти відповідь на те, що згнічувало моє серце, я й поїхав до Серена, свого найближчого і, мушу сказати, єдиного друга. На жаль, він усі пять днів, коли я гостював у нього, наче навмисно уникав щирої розмови, щоразу переводячи спілкування на инші, зчаста абсолютно другорядні теми, а то й відбувався жартиками, смішками й банальностями. Це, ясна річ, сердило мене, хоча я зі всіх сил старався приховати свої почуття.
Памятаю, як десь уполудне, коли хмари розвіялися, виглянуло сонце і з засніженого даху дзюрком побігла тала вода, я відсьорбнув з червоної піяли (я завсіди використовував саме її, коли приїжджав) густого солодкого узвару з груш і, дивлячись у вікно на розлогу зелену тую, запитав:
— Як гадаєш, Серене, чи справді зовнішні обставини не мають жодного значення, коли поклав собі розібратися, чого прагне душа, за чим вона тужить і чому нічим, що трапляється їй у цьому світі, не може насититися?
Перед тим я довго подумки відшліфовував це питання, намагаючись сформулювати його максимально стотно. Та ба, відчував, що мені так і не вдалося достатньо ясно і стотно виразити те, що хотів. Але Серен, сидячи поруч мене за столом, наче не чув мене. Він неквапливо короткими ковтками пив узвар із білої піяли і також дивився у вікно, але, здається не на тую, а кудись вище, де на далекому обрії темніла смуга вільх. Це була його звична манера довго не відповідати на мої питання, особливо тоді, коли я вельми чекав відповіди. Мене це, зізнаюся, дратувало, але чомусь ніколи по-справжньому не ображало. Врешті-решт мій друг відповідав, утім рідко коли його відповіді мене задовольняли. Здебільша мені здавалося, що він або не розуміє, про що я кажу, або навмисне вдає, що не розуміє. Так було і цього разу.
— А ти певен, що та твоя душа справді за чимось там тужить? І чи взагалі в неї може бути якась ціль? — Серен повернув до мене голову і насмішкувато зміряв мене поглядом.
— Певен, бо щеміт у моїх грудях не потребує ніяких доказів.
— Так, Тихоне, щеміт не потребує доказів, — Серен якось силувано посміхнувся, допив узвар і поклав піялу на стіл. — Але чи не важливіше з’ясувати, що є цей щеміт, яка його природа і чому він виник?
Я не міг зрозуміти, говорить мій друг наповажне чи жартує. Якась показна грайливість його тону викликала підозру, що він просто ради забави жонґлює словами, але доволі чітка й логічна думка, закладена в його питанні, вказувала, що за Сереновими фразами ховається глибший смисл. Утім, мені не подобалося, що Серен змістив акценти на дещо инше, і я мовив:
— Чому ти ухиляєшся від відповіди? Я ж зовсім не про це запитав?
Серен повернув голову до вікна і знову довго мовчав, пощипуючи свою коротку сиву борідку. На якісь один, два змиги мені здалося, що його взагалі в хаті нема. Відчуття пекучої самоти огорнуло мене. Я вже став був навіть жалкувати, що розпочав цю розмову. “Якщо він не хоче слухати, то навіщо я висилююся?” — шпигонуло в моїм серці.
— Тихоне, ти говориш про якусь загадкову мету твоєї душі. Якщо йдеться тільки про це, то відповідь вельми проста – всяка мета безумовно залежить від зовнішніх обставин. Але невже мета, яка є завжди всього-на-всього часткою чогось більшого, важливіша за цілість?
— Серене, моя душа страждає не через цілість, а тому, що не може знайти те, за чим тужить. Ось чому те, що мене болить, є справді важливішим для мене за будь-що инше.
— Тоді я не можу тобі нічим зарадити, Тихоне, — холодно відказав він. По тих словах устав з-за столу і, підійшовши до вікна, торкнувся рукою шиби.
З даху вже ледве крапало. Але кожна краплина спадала на землю так гучно, що в моїй голові відлунювало наче удари молота. Раз, два, три… Я рахував і дивився на спину друга. “На що́ він там глядить, про що́ думає?” — раз за разом пробігало в моїй голові.
— Ти просто не розумієш мене, Серене, — зідхнув я з гіркотою і знову відсьорбнув узвару.
— Ні, розумію, але… — Серен затнувся на півслові і повернувся до мене. Його очі жваво зблиснули. В них водночас відображалося і щось задерикувате, і щось болісне.
— Що́ але? — буркнув я майже зі злістю.
— …але почуваюся безсилим тобі пояснити.
— Що саме?
— Пошуки мети – це омана, — коротко кинув Серен і знову повернув голову до вікна.
— Чому? — я різко звівся на ноги і раптом відчув наче піді мною захиталася підлога. У голові все збурилося, думки хаотично заметлялися, вони виникали й зникали з шаленою швидкістю, так що неможливо було виокремити жодну з них.
Здавалося, я перестав будь-що тямити і ніколи більше не тямитиму.
— Бо я це побачив, — Серен і далі дивився у вікно.
— Я тебе не розумію. Поясни, чому так вважаєш, — я стояв нерухомий і чекав. У горлі в мене пересохло.
— Я не можу цього пояснити. Слова безсилі там, де треба бачити.
— Що таке бачиш ти, чого не бачу я? — запитав я, переборюючи тремтіння в голосі. Тоді також звівся на ноги й підійшов до вікна.
— Ось що я бачу! — Серен указав рукою на чорні безлисті силюети вільх на далекому небокраї. Вони наче світилися, радісні, щасливі під променями сонця, яке стояло в зеніті.
— Я теж їх бачу, — тихо відказав я. — Ну і що?!
— Хіба вони мають якусь мету? — Серен весь ніби прикипів очима до вільх. У його голосі вчувалися якісь дивні тріюмфуючі нотки.
— Звідки мені це знати, я ж не вільха? — промимрив я.
— Так, Тихоне, але те що ти бачиш просто є, і воно не може бути метою.
— Чому не може?
— Бо мета є те, чого нема, — Серен зиркнув на мене і на його лиці з’явилася та його особливо прониклива чуйна посмішка, якої мені ніколи не доводилося бачити на обличчі жодної иншої людини, чи то чоловіка, чи то жінки.
— Здається, я тебе зовсім не розумію, друже, — знічено мовив я і знову сів за стіл.
— Не переймайся, я також багато чого не розумію. Цей світ як був, так усе ще залишається для мене таємницею.
Ця коротка бесіда була єдиною хоч трохи серйозною розмовою з моїм другом за всі пять днів гостювання у нього. Втім, як не дивно, Серенові слова, що “пошуки мети є омана”, глибоко врізалися в мою память. І відтоді мене не полишають гризькі сумніви щодо всього мого розуміння життя, і насамперед чи справді те, за чим тужить моя душа, не існує, що це просто мана, а, отже, те, що існує, це “благословенне тепер” не є і не може бути метою.
Від тієї розмови минуло понад десять років. Серена вже давно нема в живих. А я мешкаю в селі в його старій хаті із дубовими сволоками, які зчаста поскрипують ночами, живу в його обійсті з просторим подвір’ям, великим садом, де ростуть дуплаві яблуні, сливи і вишні. Зовсім сам. Таким собі дивакуватим відлюдником. Стотно так, як жив і він, мій єдиний друг, якого я так ніколи до кінця не розумів і якого (тепер у цьому не сумніваюся) безмірно любив.
Я, як і він, часто блукаю сільськими околицями, иноді знічевя забредаю на місцевий цвинтар, де на високому піщаному пагорбі під сосною з буйною темно-зеленою глицею видніється зарослий травою горбик із 
залізним хрестом без таблички – Серенова могила. Розмовляю з ним. Питаюся, як йому там у землі. Розповідаю про свої гризоти, про бентежну свою душу, яка все ще не знайшла спочину і, здається, вже і не знайде. Серен ніколи не відповідає. Мовчить. Як і за життя. Тільки тепер я не чую від нього взагалі нічого. Навіть жартів, навіть найпростіших слів, які нічого не значать. Бо його нема.
Тут у селі, куди я переселився, як тільки оформив спадок (згідно із заповітом Серенова хата й ціле обійстя перейшли у мою власність) мене і застала велика війна, яка точиться між Україною та Росією вже майже два роки. Людські страждання, біль і розпач, які лявіною спадають на мене зусебіч, зчаста цілковито паралізують мою свідомість. У такі хвилини я стаю зовсім безпорадним, перетворююся на суцільну рану, яка кривавить і кривавить. Нерідко я застигаю на якійсь моторошній картині і довго не можу від неї звільнитися. Перебуваючи в оціпенінні від страшних сцен, я нічого живого не бачу довкола себе, ні дерев, ні кущів, ні замерзлого озера в саду, ні сойок чи ґав, які пролітають угорі, ні сліпучої білини снігу, ні ясного прозористого неба, ні сонця, яке сідає десь далеко за подеснянськими луками.
І мені здається, що я опиняюся в якомусь мертвому безводному пустищі, де будь-яка істота приречена лише на повільне виснажливе вмирання. Тоді я сам собі ставлю щоразу одне і те ж питання: “Якщо жива дійсність завжди тут, зі мною, не є і не може бути метою, а, отже, залишається незмінним джерелом наснаги і радости, то чому вістка, скажімо, про якесь людське нещастя, страждання, горе, повідомлення про чиюсь невинно погублену душу ворожою ракетою може так легко вирвати мене з цієї дійсности?” І не знаходжу відповіди.
Ось і зараз я стою в своєму саду над озером під двома соснами і дивлюся туди далеко, де видніються черепичні дахи покинутих хат. Вони манять мене, вітають, кличуть до себе, наче обіцяють показати щось небачене, чудесне. Я весь тремчу від радости, дивовижна живлюща наснага розтікається по моїх жилах. Але тут же з’являється якась думка, ефемерний образ про щось і мене охоплює страх – зараз, зараз усе це щезне, усе, що переді мною, ці чудесні черепичні дахи, ця радість, цей трепет душі і я знову опинюся в мертвому світі марив – серед думок, слів, образів, видив, вражень, які нічого, крім пекучого болю, не приносять. І чи є на це якась рада? Не знаю.
Володимир Яворський-Волдмур
