Дякуючи одній славній фейсбук-спільноті придбав добірочку книжок у доброї пані, в якої вже купував колись літературу. За те, що зробив «дрібнооптове замовлення», добра пані дозволила вибрати собі ще одну книжку у подарунок. Вибрав том Олександра Дейча — вже читаного: його біографічний нарис про Тараса Шевченка, написаний разом з Максимом Рильським, є у моїй книгозбірні.
Упольований двотомник творів Шекспіра «глитонув» за кілька днів: не раз читане і перечитане знову жадібно цмулив нахильці, наче живу дзвонкову водицю. Блискучі переклади Бориса Тена, Григорія Кочура, 
Ірини Стешенко, Максима Рильського… Та й томики любо-мило в руки взяти: видано з душею, хоча їм за три роки виповниться бувалих 60 літ. Посумував, звісно, що видання «некомплектне», бо «першовиданно» це — трикнижжя, але «маємо те, що маємо».
Та яке ж було моє здивування, коли читаючи літературні есеї Олександра Дейча натрапив у його теплому спомині про Максима Рильського на таки вражаючий факт. Востаннє Дейч разом з дружиною гостювали у Рильських в Голосієвому за місяць до смерті Поета. І господар «мануара» (так жартома називали вони удвох цей тоді заміський будинок Рильського) на прощання подарував своєму ще гімназійному другові… букет троянд зі свого обійстя й оцей-таки Шекспіровий тритомник, з теплим написом.
«І ніжно поцілувавшись із нами, він якось рішуче відвернувся і швидко пішов у дім», — згадує цю їхню остаточну піднебесну розлуку Дейч.
Валерій Ясиновський
