Культура

Час «клепати» вірші про війну…

Серед моїх фейсбучних друзів є один молодий поет. Справжній, талановитий. Його вірші – з дуже небанальними римами й образами, з нашаруваннями ідей, коли в одній фразі одразу кілька глибоких змістів. Багато болю. В нього по життю ще задовго до 24.02. складалося і драматично, й трагічно, а недавно пережив російську окупацію. Багато жаху. Виходив з неї буквально під обстрілами, дивом уникнув зустрічі з орками. Написав про це чимало, прози теж. Все незагоєно справжнє і криваво талановите. Намагався зацікавити вистражданим важливих людей від культури…

Серед не моїх фейсбучних друзів є інші поети, професійні, так би мовити. Файні моцні хлопці, які пороху не нюхали і війну бачили по телевізору. Але встигли написати про неї досить бездарного графоманства «від першої особи». Ніби вони ТАМ були, ніби це їх вбивали й катували. Ба, більше – декотрі втиснули цю творчість співакам і співачкам середнього ступеня впізнаваності, зробилися «поетами-піснярами», «прокрутили по радіво-тілівізару».

Всі разом таким чином отримали свої порції слави й гонорарів, «відзначилися на війні». Адже в них є знайомі, «де треба».

Мене й за державу трафляє, і за того хлопця, який не належить до жодних спілок письменників-композиторів-тусовщиків. Не наближений і близько, даруйте за тавтологію, до придворних медійників, які би проштовхували й допомагали. Він усього лише талановитий, крапка, на відміну від вище згаданих. Ось тільки за нього нема кому слова замовити, а тупо бабла, щоб купити собі промоцію, ніколи не мав. Втім, навіть, якби мав, то купувати не став би – принциповий.

Війна зробила cвою справу щодо присутності російського в нашій культурі. Є зовсім непримарна надія, що «язиком» у ній більше не буде. Навіть, якщо десь і колись – то дуже на маргінесі, для вузько специфічної меншості. Годі НаташоМогілєвщини, наїлися донесхочу. Але війні, вочевидь, забракло напалму, аби висмалити кумівство і прочая вась-васьство в рідному шоубізі. Тут, як і раніше, зберігся незайманим совково-російський блат. З тією різницею, що тепер україномовний, перефарбовано жовтосиній. Бо це модно й кон’юнктурно. Хоч і багато шлаку.

Подібне було в минулому сторіччі, під завісу хрущовської відлиги. Тоді досить вгодованих столичних мажорів строчили псевдо-табірні «спогади з Соловків», душераздірающіє й наскрізь фальшиві. Як вірші про сучасну війну від тих, хто її бачили хіба на екрані.

Звичайно, мажори ні разу й ніде не сиділи, навіть у зуби від енкаведиста не заробляли ніколи, але мальовничо розписували про життя за гратами «політичних». Щось десь чули на тему лівою ногою. Поки справжні в’язні сумління творили «для шухляди», бо не мали впливових знайомих, які би допомагали й проштовхували. Нахабства й безсовісності теж не мали – як той мій фб-друг, поет.

Або все набагато примітивніше. Хтось на війні чесно змагається, словом теж, а хтось заробляє, не конче при цьому перебуваючи на війні. Вона вже навчила зневажати російське, залишилося навчити поважати справжнє. З тим буде важче.

Людмила Пустельник

P.S.
На жаль, коньюнктурщики були завжди. І завжди процвітали. Але в сучасному світі, заточеному на продаж і попит, для них настав чистий рай. Війна як тема зараз найкращий матеріал для продажу – от і клепають хоч вірші, хоч романи, хоч картини… Аби лиш про війну.

Оксана Драчковська

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.