Я не знаю, хто і в яку гру з нами грає. І яку роль в цій грі відведено Президенту України? Підозрюю, що не головну. Не впевнений, що все це просто помилки, які слідують одна за одною – це схоже на покрокові дії, які нівелють всі слова і всі зусилля чинного Президента. Маю на увазі вибрики новорічного Кварталу. Не розуміти, що кожне слово, кожна дія на посту Першої Особи держави має свій бек-граунд і свій контекст – це значить не прораховувати своїх кроків.
Політики вищих ешелонів, як правило, намагаються змінити і підкоригувати свою біографію, а не паралельно зі своєю політичною діяльністю на посту Президента, вручати карт-бланш своєму колишньому брутальному дітищу на формування культурної та інформаційної політики воюючої держави. Бо те гасло «Пох…й», що було написане на краватці одного з вірних “друзів”, стало доктриною держави.
Хіба може вижити країна, в якій існує другий внутрішній фронт, який постійним реготом, цинізмом і насмішками над культурними цінностями і артефактами народу, над його мовою і його піснями, нищить його багаторічні здобутки.
Хіба може бути високим морально-вольовий і патріотичний дух цієї країни, коли на провідних каналах продовжуться молодіжні шоу ще веселіші і безбашеніші, аніж у довоєнні часи, а війна часом подається не як трагедія, а немов якесь гумор чи реаліті-шоу, в якому гинуть лише вороги?
Хіба паралельно з бойовими діями на фронті не повинні тривати напружені форми осмислення дійсності та пошуки альтернативних способів впливу на ворога, окрім цих “комариних укусів” по Бєлгороду, які лише стали додатковим мотиватором для масованих ракетних атак суперника.
І хіба “тотальна мобілізація” врятувала хоч якусь країну в історії воєн? Якщо, звичайно, її не супроводжували якісь паралельні дії, що показували б єдність держави та її народу, рівність усіх перед законом і спільність у поглядах на культурні та суспільні цінності цієї країни. Цінності справжні, а не підміненні і нав’язані народу!
Не можна однією рукою намагатися зміцнити і врятувати державу, а іншою робити все, щоб ця держава щоденно втрачала своє культурне обличчя, свою ідентичність і свою віру в мудрість і відповідальність своїх керманичів.
Чи буде зроблена робота над помилками? Чи знову “любі друзі”, які часом гірше ворогів, укотре потягнуть країну на дно? Але дно – це те місце, яке вже зараз ми описуємо, незважаючи на патріотичні гасла офіційної пропагандистської риторики.
Анатолій Матвійчук
