Читати давніх поетів –
Залишати право за собою бути поруч.
Читати талановитих забутих –
Наближатися до них.
Та найбільший привілей –
Заздрити їм
Без каменя за пазухою.
Заздрити не тільки їм,
Заздрити самому собі,
Що можеш із ним поспілкуватись.
Ми вчилися в старих поетів,
Ми вчимось в поетів ще ненароджених
І залишаємось водночас
Як попереду, так і позаду.
А вони посеред нас.
Так створюється атмосфера
Гармонії.
І той священик,
Що перебирає чотки,
Вірить нам.
Хто читає – той пише,
Хто пише – той читає…
Прочитане – написане –
Стелить шлях до тих незнайомих місць,
Об які раняться неофіти.
(Микола Рачук. З уламків відбулого. Чернівці 2019)
3 січня пішов у засвіти Микола Рачук (1941-2024) — вінничанин, який більше як півстоліття прожив на Буковині. У 60-х він зазнав гонінь від влади, і хоча був близький до поетів “київської школи”, залишився якось осторонь розмови про них.
Книжка 2019 року, яка вийшла в серії Мирослава Лазарука “Третє тисячоліття. Українська поезія”, так розумію, стала останньою в його творчому житті. У своїй рецензії на книжку я висловив зауваги, що вірші Рачука композиційно крихкі і не було потреби їх штучно розтягувати, бо ті характерні яскраві метафори не здатні втримати цілісність рачукового вірша.
Десь на Різдво 2020 до мене зателефонував Микола Рачук. Почав він з моєї критики, на яку натрапив його онук і роздрукував для дідуся. Маючи негативний досвід реакції поетів на мою критику, я готувався до образ на свою адресу, і раптом чую: “Я уважно перечитав вашу рецензію й хочу сказати, що в цілому ви маєте рацію. Я буду думати над тим, як виправити вірші”.
Ми ще говорили хвилин двадцять, побажавши один одному мирних різдвяних свят. Наприкінці Микола Рачук сказав: “Трохи дивна у нас бесіда, замість того, аби посваритися, ми гарно поговорили”... Потім він ще разів два мені телефонував у часи моєї короновірусної хвороби, але я тоді відповідати не міг…
Це єдиний випадок у моїй практиці літературного критика за 36 років активного читання, коли автор подякував мені за критику, визнавши її певну слушність. Це міг зробити лише великий і мудрий поет, яким Микола Рачук був і залишається в історії української літератури другої половини ХХ-го-першої третини ХХІ століть.
Євген Баран
