Не шукатиму жодних змін,
хай настане суцільне Сьогодні.
Я щасливий
і вже не лякають мене
люди з чорними піднебіннями…
(Сергій Пантюк. Євангеліє від Сергія. 2012 р.)
Щербатий ювілей подільсько-циганського Пітера Пена. Чоловіка, який ніяк не вірить, що треба дорослішати. Саме ця риса у ньому найбільше мені імпонує і в’яже у поколіннєвий портрет. Бо літературні дев’яності закінчилися раніше, аніж ми готові вступитися з дитячого майданчика.
Він ріжний. Моментами нестерпний.
І в той же час дуже добрий. Може на колективній знимці показати мені роги, а потім, як справжня велика дитина, якусь мить переживати, що вчинив недоречно. Але тільки мить.
Перфектний поет. Талановитий прозаїк. Невтомний гуру літературних неофітів. Сергій Пантюк власною персоною, якому бажаю ПРОСТО ЛІТУВАТИ.
Євген Баран
Сліва народився! Славімо його!
Зима складається із нас. А ми — сторінки в цьому стосі чернеток, білих, як волосся, непотамованих образ, імунні до банальних фраз, немов земля до альбатросів, і знов живемо тільки раз.
Зима елегію рече, вкорочує доби і віку. Канонізує недоріку, поклавши руку на плече, і нарікає новим Че, не нарікаючи на ріки, якими через нас тече.
Зима відхаркує міста, немов огидне кавотиння, привчає вірити скотині, яка тебе перегорта — а все ж залишиться пуста і не відчує потрясіння, ім’я якому висота.
Зима заходить за межу, а ми заходимся від крику, неначе немічні каліки, в печаль заковані чужу. І я уже не добіжу крізь білу безвість многолику по цьому гострому ножу…
Олексій Бик
