Відвідала Поетичні читання захисників України, підтримала саму ідею, свого чоловіка, друзів і знайомих. Слухала тексти: різні, споглядально-філософські, іронічні, болючо-тривожні… І ніби ділилася на дві людини — літературного критика, який фіксує влучність метафор, несподіваність образів, поетичну культуру й зростання тих, кого давно знаю і з ким мала честь ділити колись сцену, та звичайну жінку, якій у серці відлунювало все те жахіття, яке вони бачили, пережили, вбиваючи ворога, ховаючи побратимів.
І водночас тішилася, що у нас є такі потужні голоси, що війна за ці майже десять років народила таких сильних митців, чиїми текстами промовляє вічність.
І думала, як взагалі важливо говорити про все, що відчуваємо, говорити, коли, здається, що тебе не чують, що це нікому не потрібне, що ти висловлюєшся в порожнечу, бо там – не порожнеча, а енергетична субстанція, яка накопичує сили на вибух.
І хотілося обійняти кожного і кожну, і дякувати, і радіти, що вони є…. І та мила дівчинка, яка ручкалася з усіма в першому ряду та усміхалася, стала відповіддю на питання Дмитра Лазуткіна за що боремося?
Дякую ІІ Літературній агенції OVO за організацію! Дякую митцям за слово і чин! Окреме спасибі Рубіку за вірш про мишоцид.
Тетяна Шептицька
