Я вже не пам’ятаю чому, але ти мені чомусь не подобалася. Ні, ти гарна, розумна, приваблива жінка. Але щось мене стримувало завжди. Я залюбки з тобою танцював повільні танці, відчував, як ти заклично притулялася до мене і часто дихала мені у ліву щоку. Ти зовсім не втомлювала мене, з тобою завжди було цікаво і затишно. Але мене щось стримувало. Я не розумів що саме.
Відвідала Поетичні читання захисників України, підтримала саму ідею, свого чоловіка, друзів і знайомих. Слухала тексти: різні, споглядально-філософські, іронічні, болючо-тривожні… І ніби ділилася на дві людини — літературного критика, який фіксує влучність метафор, несподіваність образів, поетичну культуру й зростання тих, кого давно знаю і з ким мала честь ділити колись сцену, та звичайну жінку, якій у серці відлунювало все те жахіття, яке вони бачили, пережили, вбиваючи ворога, ховаючи побратимів.
Андрій Бондар пише: проспав всі тривоги, але снився мертвий Путін в труні… Пригадую, в перші дні війни, у Києві. Перші тривоги, перші ракети, перше, ще незвідане ППО наше… Звуки й видовища, до яких нас ніхто ніколи не готував. Коли хотілося загребтися поглибше в землю, ближче до її ядра. Вирить якусь затишну нору…
Звісно, я пів ночі не спав. Тепер вже можна говорити, але моє серце майже зупинилося, коли всоте задзвонив телефон і голос на тому кінці сказав: «Вони влучили ракетою у пологовий». Вони. Влучили. Ракетою. У пологовий. Потім голос перетелефонував: «Видихай. Ракета пройшла по дотичній. ДСНСники молодці – витягли швидко 4-х породіль».
