У нашому будинку вночі прорвало труби. Холод, що непрохано й раптово оселився в моїй квартирі, нагадував жорстоку невідворотність. Я втекла від нього… на вулицю. Розкопування закиданої снігом автівки було нагодою зігрітись. Що я й робила, позичивши лопату в чоловіків, які хоч і приїхали алярмом усувати проблему, однак робили те, не дуже поспішаючи.
Мої активні рухи не лишись не поміченими. Моє бадьоре розгрібання снігу, посміхаючись, фотографував на телефон високий, симпатичний чоловік. Ще один кремезний козарлюга діловито запропонував зробити те за мене за… 500 гривень! Інший, якому на вигляд було років 60, із хворобою Альцгеймера (навіщось мені в тому зізнався), уже вкотре спинявся неподалік, захоплено похитував головою, за мить відходив і знову повертався, абсолютно не збиваючись із курсу, що схиляло до думки: у нього не так вже й безнадійно з орієнтуванням на місцевості.
«Вона виїде!» — почула я «свіжі» голоси, що належали чоловікам середнього віку, які йшли повз і спинилися. Вони діловито оглядали колеса авто, які я на третину звільнила від снігу, але які все ще грузли в білому заметі. «Нє! Нікуди вона не виїде!», — розчаровано кинув один із них.
Але я виїхала! І заслужила оплески чоловіків. Я подалась на автомобільну стоянку. Але тут мене чекала чергова прикрість. Охоронець скрушно повідомив: вільних місць — катма, бо все позамітало снігом. «Мене цим не зупиниш, — рішуче заявила я йому, — несіть лопату!»
Я знову вжаво чистила сніг, а вже літній охоронець переминався від незручності з ноги на ногу і розповідав, як йому не пощастило, бо він напередодні став на слизьке і упав, вельми забив собі плече, і то так, що не може підняти руку…
Я з розумінням його слухала і ще квапливіше розгрібала місце для авто. Тієї ночі, як, власне, й світлим днем, я не була позбавлена чоловічої уваги, але в пам’яті на добру згадку закарбувались… лише моє авто і шуфля для снігу. А ще — мрії про весну.
Тамара Куцай, «ГРІНЧЕНКО-інформ»
