Їх страшно відчиняти. Імперії страшні метастазами. Особливо під час розпаду. Їхня загибель завжди кривава і супроводжується крахом моралі, масовим пограбунком та п’яними оргіями. Чим вищий рівень безправ’я населення, тим довший період загибелі монстрів. Їх смерть ніколи не раптова, вона починається з політичних та соціальних гангрен.
Одного разу письменнику Андрію Кокотюсі явилася Богородиця в натуральну величину, хоч він і не пив.
— Я борщу не їм, — сказав Кокотюха Богородиці.
— Шо? – не дочула Богородиця
— Я не їм борщу, кажу, — повторив Кокотюха. — Зовсім! Не люблю. Борщ – гавно!
Я не їм червоного борщу з трьох причин. Почну з третьої — не люблю, не смачно! Тепер перша, світоглядна: для мене українець має значно ширший горизонт самовизначення, ніж борщ та вареники. Друга — фізіологічна: від червоного борщу в мене проблеми зі шлунком, мене роздува. Крім картоплі, я взагалі не їм варених овочів. Та й картоплю…
Сьогодні — 40 днів, як загинув Георгій Шовкошитний. Лейтенант, командир протитанкового взводу. Хлопець із світлим обличчям. Доброволець. Син свого батька, Володимира Шовкошитного, письменника, державця й політика, ліквідатора-чорнобильця.
Чи то в 15-му, чи то в 16-му році сталося так, що я опинився один на дорозі між Волновахою і Маріуполем. Навколо ні душі. Автобус проходитиме години за три. Машини не їздять. Лишається чекати. Раптом хвилин через десять на всіх парах летить старезний «Запор», іще той, який з двома дверами…
Коли мені не допоможуть вірші,
То вже не допоможуть лікарі.
У сни свої благословенні й віщі
Я відійду самотньо на зорі.
Тоді прийди, кохана, кроком тіні,
Та серця ти за тим собі не рви,
Що все життя віддав я Батьківщині,
Тобі ж – пучок могильної трави.
Хай море зрадливе хвилює
І хвилі страшні підійма:
Нещастя нас краще гартує,
А сміливість все подола, –
Хай сильніш ще гуде хуртовина
І нас всіх бажає втопить,
Не час нам прийти до загину –
Ще мусимо, браття, ми жить.
Бувають люди незламні — таких одиниці. Бувають зламані — таких вражаюча більшість у часи правління диктаторів. Але є і недоламані, котрі ніби упокорились, але все ж ні… Таким, як на мене, був Микола Бажан, що має сьогодні 120- літній ювілей. Син підполковника царської армії — офіцера армії УНР та прихильниці «громадівської» ідеї, він, звісно, як всі тоді, хотів відкинути старий лад, хотів нового, свіжого, революційного – цього завжди хоче молодь. При всіх владах. А тим паче, якщо молодість співпадає із суспільними завихреннями.
Урешті потрапила мені до рук книжка Олександера Сопронюка «Самотній вовк», яку 2013 року видав неутомний публікатор загубленої у сьогоденні української літератури живих та мертвих письмаків Володимир Даниленко. Що маю про неї сказати?
Вранішньою кава тільки й буває, та й то не завжди. Всі пізніші спроби причаститися цим дивним наркотиком – то лише спроби. Психоз, невроз, суєта, марнота. Бо справжній кавовий протокол вимагає глибокого внутрішнього й бодай мілкого зовнішнього усамітнення. А де ти його в лиха візьмеш, як не раннім-рано поранесеньку, коли ще всі сплять, усе спить, сонно потягується навіть твій бувалий шлунок. Оце на такий шлунок найкраще пити гарячущу міцну свіжу каву.
