Дивлюся ці новини і, наче б вже не мав чому дивуватися, але… Вугледар здали.., 16 наших хлопців розстріляли впритул.., прокуратура відкриває справу про начебто (!) страту військовополонених…, 6 чиновницьких млн $ на Хмельниччині.., ну, і найбільша проблема — хасиди окупували Умань, Ізраїль нам не допомагає.
Вчора о 21-й годині на пʼятдесятому році життя помер у Лондоні мій син — Станіслав-Едуард Краснодемський. Лондон дав йому сучасну європейську освіту у Лондонській бізнес-школі, допоміг зробити блискучу фахову карʼєру в HSBC — одному з найпотужніших банків світу, і так несподівано забрав його від мене, від усієі нашої родини.
Дорога, шлях — ці слова завжди асоціюються з відчуттям свободи, відкритих можливостей та пригод. І саме про це книжка Артема Чеха з красномовною назвою «Пісня відкритого шляху», яка зовсім недавно вийшла у видавництві Meridian Czernowitz. Вже сама ця назва викликає асоціацію з чимось авантюрним, цікавим, невідомим та спонукає невідкладно взятися до читання.
Моя тема тижня — «На літературному ринку»: українські пісатєлі, яких видавці видають від безвиході і для асортименту. Хоч я не називав прізвищ і не називатиму далі, кілька авторів усе ж спроектували то на себе. А одну пані так накрило, що вона настрочила, як махновець із кулемета, мені в месенджер на Фейсбук, полізла з’ясовувати неіснуючі стосунки. Я її заблокував.
Я дійшла до кінця «Амадоки». Там вогко і моторошно, пахне цвіллю і таємницями. На початку історія прикидається любовним романом. Раптом легка прогулянка перетворюється на експедицію. Хек! Брязь! – і я виснажливо розкопую могильник. Богдан іде добровольцем на фронт, дістає поранення, тратить пам’ять. У лікарні чоловіка з пошрамованим лицем знаходить Романа. Ця жінка твердить, що Богдан – її чоловік.
Хочеться свободи, демократії і гарячої юшки з окунів! Хочеться здавати залік з термодинаміки і вивчати вогневу підготовку на військовій кафедрі ЧНУ у майора Сюсюкало. Тягне у музей в закритому приміщенні і на колгоспний тік. З Ейфелевої вежі хочу бачити Пізанську башту, а не навпаки.
Як я вперше біснування натовпу побачив. Це було 1993 року у Монреалі, де я працював на Канадському міжнародному радіо. Я жив поруч із Форумом — це такий палац спорту, де проводилися змагання Національної хокейної ліги. Для канадців ця гра є майже тим, чим для бразильців футбол. Якраз то був рік, коли місцева команда “Монреаль канадіенз” змагалася за золото, якого вона не здобувала вже кілька років. Вирішальна гра відбувалася якраз у Форумі.
На жаль, вікно можливостей для великої кількості українських авторів художньої прози відкрило велике горе: масштабна війна Росії з нами. Видавці логічно відмовилися видавати російською і російське. Звільнилася величезна ніша. Видавець повинен видавати, інакше загнеться як видавець.
Є такий анекдот. Почалася перша лекція з метафізики. Професор вітає семінаристів і каже: «Що можна сказати про метафізику? Те, що Буття – є, а небуття – немає. Ось і все. Але оскільки ми маємо курс на 40 академічних годин, то доведеться розповісти про неї щось ще».
«Під сузір’ям Південного Хреста» — таку назву має нова книга знаного чернігівського мандрівника, автостопника Олександра Волощука. Презентація її відбулась майже місяць тому – 3-го вересня – у міській бібліотеці ім.М.Коцюбинського, а відгук пишу тільки зараз, бо дочитала книгу недавно.
