Збагне біла заздрість біль наших утрат/ І втішить у годину біди/ А чорная прийде, обійме, як брат/ Але порадіє завжди/ У білої заздрості — друзі і день/ У чорної — крик самоти/ Між ними ніколи не звести мости/ Між ними — довічна дуель! 12 червня — День народження Андрія Демиденка! Дай, Боже, радості, Світлої радості Кожному серцю і кожному дому!
Увечері, радше надвечір’ї, Київ раннього літа такий непевний, як і до війни. Зокола ще наче б тут видніється, а всередині засклених осель віддає скривавлено-червневим задзеркаллям. І збагни, що там коїться-діється у помешканнях здебільшого панельних будинків. Хисткі ж, як і їхні пожильці… Київ – се не його мешканці. Київ – се священний соборний знак.
Бельгійський українець чи український бельгієць? Автор десяти симфоній і вічного шлягера «На долині туман» Борис Буєвський відзначає сьогодні його славні 87 літ! Завдяки «гуманній» радянській владі, пройшов тернистий шлях, з якого не звертав ніколи! Радянська влада заблокувалавсю творчу роботу композитора. Це спричинило страшний емоційний удар творчій, талановитій людині. Бумерангом вдарило по здоров’ї композитора — за короткий час став інвалідом першої групи по зору. А 1989 року втратив зір.
У нещодавній доповіді американського аналітичного центру New Lines Institute for Strategy and Policy та канадського Центру з прав людини імені Рауля Валленберга, в написанні якої брали участь 30 провідних правників з питань геноциду, зазначено, що роzzія, ведучи війну, скоює дії, спрямовані на знищення українського народу. Очевидні порушення нею Конвенції ООН про попередження злочину геноциду та покарання за нього. Не вперше! Адже стаття 2 Конвенції стала антиосновою державної політики моzковії, мета якої — знищити українців як національну, етнічну спільноту.
Це буде щонайменше моя нова новела… А може, потягне і на повість. Зараз я переповім лишень фабулу і розкажу про трігери, які мене до цього спонукали… Місто Мехелен у Бельгії (20 км від Брюсселя) є древньою столицею Бельгії і одним із культурних та історичних пам’яток Європи. Я не знаю чим пояснити любов до України попереднього бургомістра Мехелена Барта Сомерса. Він пояснив це тим, що у студентські роки прочитав якусь книжку австрійського автора про Львів.
Виліз із укриття, мало не зашипів на сонце, як граф Дракула, що яскравими променями врізалося мені в очі. Уважно прислухався намагаючись ідентифікувати той противний звук «летючої бензопили» п*дарів, якій аналоГовнет, серед тихого стогону вмираючого села. Наче не літає той вібратор галімий… Пішов… Тут час іде по-іншому — ніч тут довга, на перший погляд, безкінечна. Люди залишили домівки, господарства, природний відбір тут бачиш наживо — виживає найсильніший, найспритніший… Це я про звірів, що лишилися сам на сам із покинутими городами, дірявими дахами хлівів…
Прозріння через страх знищення, денацифікування чи імітація патріотизму як данина моді? Це питання мучить мене давно. Не з початку активної стадії війни і навіть не з Революції Гідності. Ще 2003 року, коли під час помаранчевого Майдану весь світ зрозумів, що українці це сила, а Україна – не окраїнна область рашки, бути патріотом стало модно і багато хто почав вивчати культуру, мову та історію своєї країни. Хтось це робив через прозріння, щоб нарешті самоідентифікуватись, а хтось як данину моді та можливість «вилізти».
Оця війна з кацапськими сатанистами не дала нам можливості в кінці березня у Фастові урочисто вручити Міжнародну літературну премію короткої прози імені Василя Портяка. Цю премію за 2021 рік виборола літераторка з Кропивницького Надія Гармазій за оповідання “Порцелянове безсоння”. Вітаємо переможницю!
Василь Трубай
За неповні два місяці війни з російськими загарбниками стільки спресувалося подій, думок, переживань, страху і відчаю, радості і сподівань, і стільки загалом людей зустрілося, що все те в мирному житті снувалось би десятиліттями! Дві ночі у підвалі під обстрілами, три снаряди прямого попадання – і сусідська квартира в нашій багатоповерхівці зяяла діркою наскрізь… Вимушена втеча з опівнічного Ірпеня під кулями кадирівців, три доби руху запрудженими шляхами на захід України…
Перепоховання Т. Шевченка — повернення праху поета з Смоленського кладовища російського С.-Петербурга в Україну. Наполегливість та ініціативу виявив художник Григорій Честахівський (1820-1893), з яким Т. Шевченко познайомився й потоваришував у останні роки життя. «Прошение» на ім’я Міністра внутрішніх справ і петербурзького військового генерал-губернатора 27 лютого 1861 підписано «коллежским советником» Михайлом Лазаревським (1818-1867), підстаршим з шести братів, які з шаною ставилися до Тараса Григоровича. Дозвіл отримано на початку квітня, а 22 квітня Г. Честахівський змалював загальний вигляд поховання Кобзаря на Смоленському кладовищі.
