Чекалося!!! Ох, і чекалося завжди того Різдва! Але на початку треба сказати, що в моїх рідних Сиворогах споконвіку окрім прізвищ всі родини мали ще й свої, закарбовані за ними, прізвиська. Тобто люди одні на одних прозивалися. І ті прізвиська були які хочеш — від дурних до смішних і чудернацьких. Ну, наприклад: Щур, Кондак, Рілла, Сруль, Квочка і т. д. Зараз то ніби наївно виглядає, але тоді люди на власні прізвиська, ще й крепко ображалися. А от в нашої сім’ї було таке прізвисько, що і ображатись, власне, ні на що. Бо при наявності прізвища Файфура – прізвисько Панькар. То тут ще невідомо, що гірше.
Category Archives: Ексклюзивна хвиля
Батьківська хата
Будь-яка хата, як людина. Це натуральний організм. Якщо в середині є світло, вона жива, вона тепла. Щоразу повертаючись додому, підходячи ближче до хати, так жадібно вдивляєшся ще з-за дерев, аби запримітити, що вікна світяться, тим найтеплішим світлом у світі. В нашій великій хаті гості збиралися на всі свята, особливо на Різдво. Окрім всілякої смакоти, яка варилась, парилась, тушкувалась, смажилась і випікалась, найголовнішим в застіллі були пісноспіви.
«Багатоповерхівка» Агнєшки Окнінської
Так, як пише Аґнєшка Окнінська (нар.1974 р. в Ченстохові), не пише в Польщі, здається, ніхто. Стиль її письма дивовижний, як і взагалі незвичайним є саме її світовідчуття. Ця проза (а це здебільша цикли коротких оповідань, обєднаних якоюсь одною темою або одним персонажем) надзвичайно лаконічна. Речення прості, не закручені мудрованими зворотами. Кожне слово, фраза, образ живі, рельєфні, вагомі, міцно повязані з конкретною реальністю, відображають справжні, не вигадані почуття, не вигадану дійсність.
Літописець села, Микола Гриценко
Читач має право ‒ і цілком резонно! ‒ запитати автора статті: чому відгук на книгу «Самар-і-я» з’явився тільки сьогодні, якщо книга видана в 2012 році, себто, 10 років тому? Відповідь насправді проста: Миколі Гриценку, автору цієї книги, нещодавно сповнилося 60 років. Але варто відзначити й інше. Книга «Самар-і-я» за ці десять років так і не спромоглася на достойну увагу критиків. І здається мені, справа не в не тому, що книга не варта цього, а в тому, що у нас така-от критика.
Син Михайла Штаєра
Кілька полковників і зо два підполковника спроквола провадили мову в курилці. По-літньому вбрані. Свої бомбезні «летовища», радянського зразка листаті картузи, старші офіцери відклали набік, зручно розмістившись на лаві. Обличчя командирів напрочуд добродушні, пропиті й набряклі. День хилився до обіду. Полковників і підполковників розморювала бездіяльність… Виконавши свій інтернаціональний обов’язок за межами СССР, старші офіцери, клеячи дурня, інакше й не скажеш, з нетерпінням очікували вихід на пенсію у кадрованій дивізії. Військова частина розміщена була в околиці Житомира на Богунії.
На Різдво до Катьки
Усі вже днів чотири знають, що я на Різдво – не вдома. А отак! Я вже не в шостому й навіть не в дев’ятому класі, щоб ви мене не пустили – я таки піду. І хоч прабаба при згадці про Різдво в Катьки зловісно всміхається, дрібно хреститься, зводить очі до божника й рече:
– Хай Господь сохраня, милує, заступа й одводить. Шо ти цьому хлопцеві скажеш, Матіночко Моя, як воно вже здорове, супис отакий, дурей дурний…
Залізний генерал
Коли Залужний ріже цибулю — плаче цибуля… Буде тобі враже, як Залужний скаже… Війна нагадує «Операцію И», де все було домовлено, але на складі в охороні виявилось ЗСУ і Залужний… Вони 70 років здригалися, почувши Бандера, тепер будуть здригатися, почувши — Залужний… У цих народних словах — щире захоплення і щира любов. Саме так народжуються легенди, які потім передаються наступним поколінням.
Мирослав Дочинець у Михайла Коцюбинського
«Гортаючи сторінки» натрапив на цю подію п’ятирічної давнини. Вона здалася мені небуденною, цікавою і вартою для перечитання іншим… Особливо, де йдеться про наших «братів»… То був 2017 рік, така ж осінь… У Чернігів, до Сонцепоклонника, великого Михайла Коцюбинського приїздив Шевченківський лауреат, живий класик української літератури Мирослав Дочинець. Він каже, що святі люди, і в літературі також, освячують собою землю, на якій живуть. Їхні сліди там не зникають століттями, їх чути у шурхоті осіннього листя, і тому кожен, нині сущий, хто себе поважає і чує українцем, неодмінно має вибрати час на прочанство до таких місць…
«Маркіз Карабас» із новелістикою малярства
Ми сперечалися, ні — намагалися збагнути філософію його картини. Зрештою він сам її розумів, а я поволі входив у його світ, відкидаючи все зайве, метушливе, нице і принизливе. Випростувалася думка, яка народжувала нові роздуми, будила душу. А на полотні всього-на-всього лежав нанесений пензлем майстра сніг, а вдалині — така ж біла засніжена дорога й кілька хаток обабіч, та трішки дерев над димарями.
Смерть як воскресіння
66 літ тому, 25 листопада 1956-го, в Москві пішов з життя Олександр Довженко. Смерть була несподіваною… І чи ж випадковою? Через два тижні Довженко мав летіти до Парижа, куди його запросили (серед найбільших кіногеніїв світу — Чарлі Чапліна, Жоржа Ренуара, Роберто Росселіні…) на святкування ювілею Французької синематеки. Упродовж 26 років (від 1930-го) великого митця не випускали за кордон. А тут… Є версія, яку я уперше почув від племінника Довженка Тараса Дудка (Царство Небесне!): є щось підозріле у тому, як поводили себе у той трагічний листопадовий вечір лікарі, та й сама Юлія Солнцева, дружина. Адже бездіяльність у момент сильного серцевого нападу зрозуміло чим закінчується. Чи ж не інспірована та бездіяльність спецорганами, яким так не хотілось випускати Довженка у Францію. Мало що він там наговорить…