Великий український мислитель-енциклопедист, культурно-освітній діяч. Прозаїк, поет, драматург, перекладач, філософ, історик, етнолог, фольклорист, мовознавець, літературознавець, літературний критик, публіцист, соціолог, педагог, художник, видавець. Павло Ратай, Панько Хутірний, Необачний, Гургурдядько…
Утла вулиця Михайлівська в Житомирі, на яку не ступав останні десять років, ніби теж отримала безвіз – причепурилась невпізнанно та модерно – і людьми, і нерухомістю. Ця пішохідна вулиця із безліччю крамничок та гаштетів пахне спокоєм, парфумами і кавою.
Людству відомі декілька форм правління: деспотизм, тоталітаризм, технократія, охлократія, демократія. В Україні нібито демократія: джерелом влади є народ – демос. Але той демос неоднорідний: і науковець – демос, і тисячі простих робітників чи селян – також демос.
Якщо казати правду, то це не повна історія, а лише якась частина її. Так – історія пОстелі. З наголосом на «о», бо в наших подільських краях ніхто її ліжком не називає.
За багатолітній стаж активного споживача медійної інформації привчив себе ощадно тратити емоції та дивини, але ця новина таки зачепила за живе і сокровенне. Посеред тихого розімлілого літа раптом громом з ясного неба – «ой гук, мати, гук!»: «В Суботові знайшли могилу Богдана Хмельницького!»
30 липня – 80 років з дня народження Миколи Холодного. Гадаю, що психологам належить докласти чимало зусиль, щоб розгадати таїну химерної душі Холодного. Він був категоричний до инших, не пробачав нікому найменшої помилки, найдрібнішого ґанджу, водночас був абсолютно безкритичний до себе, до своїх вчинків, до свого часто вкрай недоброго ставлення до людей, навіть найближчих.
Росіян в Україні ду-у-уже багато! Але за радянською звичкою, вони теж називають себе українцями, хоч це абсолютна неправда, адже за всіма ментальними та культурологічними маркерами вони якраз і є з росіянами — одним народом.
Леонід Ісаченко – відомий український журналіст Сіверщини та Буковини — не знаємо, як го ліпше межи ними розділити на нерівні партики – видав кілька книжок цікавої документальної прози.
Почитав про 28 років котові під хвіст від Остапа Дроздова і кажу: так не можна, Остапе. Йде війна, а на війні першими вбивають не зрадників, а панікерів. Хоча різниця між ними не така вже й значна.
Навіть якщо цей текст звучатиме для вас розпачливо, насправді він є дуже тверезим і холоднокровним. 28 років – це більш ніж достатньо. За такий час нормальні країни здійснюють такі цивілізаційні стрибки, які змінюють їх до невпізнаваності.
