Кожного разу, прибившись до Чернігова, не проминаю нагоди потупцювати «блошиним ринком», що в центральній частині міста. Там – атрибути, запахи і голоси минулого, символами яких з якогось дива постають мені шкіряна командирська портупея, притлумлений запах нафталіну і мажорний жіночий голос із білоруським акцентом.
В глобальних соціо-політичних світах домінантно борються двоє основних концептів, що їх характеризують термінами «права» та «ліва» ідеологія. Перша базується на приматі індивідуального над колективним. Друга навпаки — вивищує колективне благо над індивідуальним.
Саме у вересні місяці сталася ця розмова з Борисом Єльциним – ще на початку століття, а з роками все частіше спливає в пам’яті, особливо в контексті: чи міг світ позбавитися нещастя у вигляді його «прєємніка»–підполковника ще в зародку?
У всіх дітей як у дітей – мрія про велосипед, страждання по велосипеду, велосипедне невимовне дике щастя, синьці, пригоди та, врешті, перехід велосипеда в звичайну буденну річ. В мене було все, крім щастя.
Пішла в історію ще одна важлива дата, яку ми відзначили всією країною. Двадцять восьма річниця Незалежності України — це особливе свято, яке мало б об’єднати громадян нашої країни, згуртувати їх, зміцнити фундамент нашої державності, нагадати про артефакти і символи, такі важливі для сьогоднішньої України…
Після останніх президентських і парламентських виборів я остаточно переконався, що конституційно-демократичних шляхів виходу України із кризи не існує. У нас не соціально-економічна, а класична цивілізаційна криза.
Приїздив якось до Чернігова живий класик. Письменник справді Божого таланту. Йому зорганізували пишну зустріч з читачами, в садибі, де мешкав колись великий Михайло Коцюбинський.
Році, так, у 2011-му, збираючи матеріали до роману «Заколот проти Петлюри» (викладено в інтернеті), я натрапив на історію, яка тоді мене надзвичайно вразила. Відбувалися події весною 1918 року у Полтаві…
Переживаю щось вельми схоже на дежа-вю. Таке як відбувається зараз в Україні – уже було. Щоправда – більш стиснуто по часу, і в більш кривавій формі.
Я завжди знаю – коли хочеться слухати багато музики, то це предтеча творчих мук. Три дні в хаті звучав спів Івана Козловського, Бориса Гмирі. А ще – акордеон. Я виросла під гру акордеона. Кожну, вільну від селянської праці хвилину, батько заповнював музикою.
