Ну, що, вітаю нас, дорогі українці. Збірна України з футболу — в 1/8 фіналу Чемпіонату Європи! Цьому вона завдячує не собі. Її долю вирішили іспанці, які обіграли Словаччину (кіпер словаків, який зіграв «геніальний» матч, напомилявшись на 5 років наперед і закинувши м`яча у власні ворота, ніколи не забуде цього Євро), а також шведи, які у важезному матчі обіграли поляків.
Сьогодні «дівчата» збірної України з футболу, а також троє чоловіків — Ярмоленко, Яремчук і Бущан, стиснувши спітнілі від смартфонів кулаки, чекатимуть на останній шанс, аби рачки проповзти до 1/8 фіналу Європи-2020.
Учора спостерігав за шедевральною грою одного із футбольних богів сучасності хорвата Луки Модрича. Ну, а його просто фантастичний гол у ворота шотландців стопою зовні — увійде до найкращих зразків футбольного мистецтва. Так от, насолоджувався грою Модрича, а постійно згадував Андрія Шевченка і його схлипування після провального матчу з Австрією, де він, крізь плач пояснював, що його «хлопчики» були втомленими і їм не вистачило «фізики».
Ну, програли, ну, вилетіли… Хіба звикати до цього? 1963-го року я, 12-літній хлопець, ридав так, наче померла мама рідна — київське «Динамо» програло московському «Торпедо» — 1:7. Два роки тому так само плакали бразильські пацани, коли з тим же рахунком їхня збірна програла німцям на чемпіонаті світу. Бразильці! У себе вдома! Тоді я згадав оте суче «Торпедо» і свої дитячі сльози…
Вони дуже схожі, Олег Блохін і Андрій Шевченко. Свого часу яскраві, харизматичні футболісти, відповідно у 1975-му та 2004 роках – найкращі голеодори Європи, володарі «Золотого м’яча» і вболівальницьких душ. Обидва спокушені Величчю, Магією, Лаврами великого Лобановського, увірували, що й вони «не лыком шиты»…
Сьогодні ми святкуємо Міжнародний Олімпійський день. Цей день є нагадуванням кожному з нас про те, що фізичні навантаження, рух та здоровий спосіб життя — головні умови наших буднів. Ще в 90-х роках, очолюючи Київську письменницьку організацію, мені пощастило познайомитись, а потім заприятелювати з великим Лікарем та дивовижною Людиною Миколою Амосовим.
Характеристика гри збірної України у вирішальному матчі зі збірною Австрії? Два слова — морок і безнадія. Досі гіршою командою на Євро були росіяни. Але наші хлопці на чолі з «неперевершеним» тренером здійснили справжній «подвиг» й зіграли ще гірше, хоч це здавалося і неможливим. Вірніше, не зіграли. Відбули номер.
Рік тому давній знайомий, футбольний тренер, привітав мене із народженням молодшого сина. Сказав, щоб я пошвидше вів дітей на футбол. Я тоді відповів: «Слухай, я сам дуб-дерево, навіть набивати м’яч не вмію, старшому футбол не цікавий — він конкретний інтроверт.., лишається хіба що молодший, але то ще треба чекати й чекати…». Потім ця коротка розмова довго не йшла з голови…
Прочитав я контексти, пов’язані з нашою збірною на Євро, подивився пресу і тепер маю питання: а що саме робить її «нашою»? Ця збірна представляє Україну – скільки з них у медіапросторі, бодай зараз поводяться як амбасадори сучасної України? Що, крім футболок, робить цю збірну «нашою»? Усик, знаєте, також «наш», але є нюанс.
Брати, сестри, друзі, подруги, кохані… Мені психологічно дуже кепсько. Простими словами: на душі тягар! Я складав план 3:3 у матчі збірної України з Нідерландами. Це було б ідеально. Нічого страшного. Ми показали справжній футбол. «Вдуємо» (але всуху!) отих двох і йдемо далі до півфіналу! Щонайменше!
