Я не їм червоного борщу з трьох причин. Почну з третьої — не люблю, не смачно! Тепер перша, світоглядна: для мене українець має значно ширший горизонт самовизначення, ніж борщ та вареники. Друга — фізіологічна: від червоного борщу в мене проблеми зі шлунком, мене роздува. Крім картоплі, я взагалі не їм варених овочів. Та й картоплю…
Сьогодні — 40 днів, як загинув Георгій Шовкошитний. Лейтенант, командир протитанкового взводу. Хлопець із світлим обличчям. Доброволець. Син свого батька, Володимира Шовкошитного, письменника, державця й політика, ліквідатора-чорнобильця.
Чи то в 15-му, чи то в 16-му році сталося так, що я опинився один на дорозі між Волновахою і Маріуполем. Навколо ні душі. Автобус проходитиме години за три. Машини не їздять. Лишається чекати. Раптом хвилин через десять на всіх парах летить старезний «Запор», іще той, який з двома дверами…
Коли мені не допоможуть вірші,
То вже не допоможуть лікарі.
У сни свої благословенні й віщі
Я відійду самотньо на зорі.
Тоді прийди, кохана, кроком тіні,
Та серця ти за тим собі не рви,
Що все життя віддав я Батьківщині,
Тобі ж – пучок могильної трави.
Хай море зрадливе хвилює
І хвилі страшні підійма:
Нещастя нас краще гартує,
А сміливість все подола, –
Хай сильніш ще гуде хуртовина
І нас всіх бажає втопить,
Не час нам прийти до загину –
Ще мусимо, браття, ми жить.
Бувають люди незламні — таких одиниці. Бувають зламані — таких вражаюча більшість у часи правління диктаторів. Але є і недоламані, котрі ніби упокорились, але все ж ні… Таким, як на мене, був Микола Бажан, що має сьогодні 120- літній ювілей. Син підполковника царської армії — офіцера армії УНР та прихильниці «громадівської» ідеї, він, звісно, як всі тоді, хотів відкинути старий лад, хотів нового, свіжого, революційного – цього завжди хоче молодь. При всіх владах. А тим паче, якщо молодість співпадає із суспільними завихреннями.
Урешті потрапила мені до рук книжка Олександера Сопронюка «Самотній вовк», яку 2013 року видав неутомний публікатор загубленої у сьогоденні української літератури живих та мертвих письмаків Володимир Даниленко. Що маю про неї сказати?
Дивлюся ці новини і, наче б вже не мав чому дивуватися, але… Вугледар здали.., 16 наших хлопців розстріляли впритул.., прокуратура відкриває справу про начебто (!) страту військовополонених…, 6 чиновницьких млн $ на Хмельниччині.., ну, і найбільша проблема — хасиди окупували Умань, Ізраїль нам не допомагає.
Вчора о 21-й годині на пʼятдесятому році життя помер у Лондоні мій син — Станіслав-Едуард Краснодемський. Лондон дав йому сучасну європейську освіту у Лондонській бізнес-школі, допоміг зробити блискучу фахову карʼєру в HSBC — одному з найпотужніших банків світу, і так несподівано забрав його від мене, від усієі нашої родини.
Дорога, шлях — ці слова завжди асоціюються з відчуттям свободи, відкритих можливостей та пригод. І саме про це книжка Артема Чеха з красномовною назвою «Пісня відкритого шляху», яка зовсім недавно вийшла у видавництві Meridian Czernowitz. Вже сама ця назва викликає асоціацію з чимось авантюрним, цікавим, невідомим та спонукає невідкладно взятися до читання.
