Суспільство

Хата баби Усті і покинуті спогади

То була гарна хата, із саману, обкладена цеглою. Баба Устя будувалась сама, поки її чоловік відбував багаторічний термін у таборі. Хотіла, щоб той, кого любила, повернувся у справжній дім. Біля паркану посадила березу – захисницю подвір’я, саду, життя, їхнього щасливого життя разом.

Чоловік із заслання не повернувся.
Син виріс, спився і рано помер. Баба Устя виховала двох онуків, потім двох правнуків. Усі повиростали і роз’їхались, хата зістарилася разом із господинею, а береза виросла до самого неба.

Після смерті баби Усті хата довгі роки стояла покинута. Вона нагадувала тварину, велику і нещасну, яку залишили помирати на самоті. Інколи я навідувала ту «тварину». Згадувала те, що пам’ятали ми обоє. Ось з роботи вертається Валя, онука баби Усті, заходить у двір і відразу вмикає магнітофон. Вона завжди голосно слухала музику, струнка, засмагла, із короткою зачіскою, одягнена у футболку і джинсові шорти – у дитинстві вона здавалася мені найгарнішою жінкою у світі, бачила її птахою і полум’ям одночасно. Ось мій товариш Руслан, правнук баби Усті, зачиняє за собою вхідні двері, тому що холодно і дощ, ми з сестрою не проти гуляти під дощем, але він не хоче – хоче сидіти в хаті, дивитися у вікно і пити каву, це його улюблене заняття, бо тоді він почувається дорослим. Ось ми ховаємося на ґанку від дощу з іншим хлопцем, я розказую йому про бабу Устю, яка давно померла, про жінку-птаху, яка поїхала працювати за кордон, про друга дитинства, який знайшов інше улюблене доросле заняття, котре його знищило.

А потім хата взяла мене за руку і повела всередину – коридор, сіни, кухня, велика кімната. Із хати вже винесли усе, що можна було продати, лишився старий одяг, старий посуд, старі газети. І кілька альбомів із фотокартками.

Гірше за покинуту хату можуть бути тільки покинуті спогади. Я взяла собі кілька світлин – щоб зберегти пам’ять про людей, які тут жили, сміялися, любили. Хата ще кілька років втомлено стояла, а потім упала, стала тим, чим була до початку свого існування – глиною, соломою, піском. Береза й досі тримає частину паркану – вона ж захисниця, навіть якщо більше нема кого захищати.

Ольга Лілік

1 Коментар

  1. Олекса

    І скільки-то ще таких старих хат – в котрих би цілком ще можна було жити! пропадає!..
    Та питання навіть не в тому. В них же – традиції нашого народного зодчества, їх споруджувано згідно давніх звичаї; у них, врешті, закладена наша ментальність.
    …А ті альбоми зі світлинами – взагалі ВСІ треба було позабирати!
    Бо як знати, котрі з них можуть місити ланку чийогось родоводу – а то й ключове свідчення важливої історичної події чи біографії!

Залишити відповідь до Олекса Скасувати відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.