Паска того року була травнева, вже тепла. Біля нашої хати цвіла старезна розчахнута слива. Цвіла – і ніби соромилася того цвіту. У болоті через дорогу жовтіли півники. Верби погнали гіркий сік. Дід ходив по двору, час од часу приставляв долоню до чола й дивився на сонце – не знаю, мовляв, вірити тобі чи ще ні. Баба вже напекла пасок і застелила на столі під образами свіжу скатерть. Вогонь у печі знемагав, домучувався під заслінкою.
Соціальна заздрість. Ось мотиваційна основа загарбників. «Вы слишком хорошо живёте». «У вас что, туалет дома?». «Прикинь, у них в деревне асфальт и уличное осветление, прикинь». Соціальна заздрість – невід’ємний елемент їхньої українофобії. Вони карають нас за краще життя. Вони мстяться від імені свого облюбованого соціального дна. Вони і є те дно, яке каламуттю піднялося на поверхню й заступило Сонце.
Коли кажуть, що бажано не дратувати європейських політиків та високих бюрократів, а розібратися спершу зі своїми домашніми негараздами, то це лише частка правди, яка б годилася для часу мирного. Однак йде війна, розв’язана путлєрівським рейхом проти України, яка своїм чорним задумом сягає далеко за її межі. Не тільки Європа, але й цілий Світ дедалі гостріше відчуває її смертоносну ходу, долаючи не тільки нібито унормовані принципи безпеки, але й усталені політичні кордони.
Коли в 1995 році, після 18 років життя в Росії, я таки повернувся в Україну назавжди, то першою кардинальною відмінністю України від Росії, яку я з подивом помітив удома, була повна відсутність будь-якого пафосу на українських телебаченні та радіо в матеріалах про власну державу. Мене дивувала буденність таких розповідей і здавалась тоді ознакою глибокої нашої провінційності: так можна подавати матеріали обласного чи районного рівня, але ніяк не державного!
Давно мусили поставити свій власний український пам’ятник одному з тих героїв-українців, хто підняв прапор над рейхстагом, а ще давніши мали перестати весь час озиратися на Росію і зазирати до рота Путіна. Я кажу про власну національну політику історичної пам’яті, про Другу світову війну, якої у нас не було, а нам натомість товчуть про збереження імперських символів на території незалежної країни, які нагадують не про участь України в перемозі одного диктатора-вбивці над іншим, а про колишній колоніальний статус.
Я вже не дивлюсь відео з обгорілими і убитими орками та розфігаченими танками. Так, я все ще віддаю величезну шану відвазі і військовій майстерності людям, котрі це зробили. Але дивитись на таке безглузде місиво хочеться все менше. Воно не мало сенсу і до смерті, то який сенс спостерігати його після. Єдине, що переглядаю — відео з убитими мирними людьми, зроблені після деокупації отих київських містечок зі столичної околиці.
Мені подобається теза, що в Україні зараз твориться нова цивілізація замість тієї, яка не спрацювала. І я сподіваюся, що разом із старою цивілізацією в небуття підуть усі варіації культу Побєди та гітлер/нацизм як мірило всього на світі. І закон Ґодвіна перестане діяти. Пітер Померанцев колись розповідав, що через російську пропаганду деякі пострадянські люди, особливо літні, зараз (ну, це було сім років тому) переконані, що війна між Гітлерівською Німеччиною і Радянською Росією триває, і оце за вікном бухає — це нємци і наши. В Україні, здається, теж ніяк не можуть без наших і нємцев, тільки нємцами оголосили росіян.
… Більше нема жодної «вєлікої руської культури, літератури, кіна, живопісі, тєатра і балєта». Є вихована цією «культурою» країна виродків, мародерів, ґвалтівників. «А великая русская культура то в чем виновата? Ей то за что?», — виють деятєлі руской літератури, кіна, живопісі, тєатра і балєта. То я вам скажу: нема культури. Є країна виродків, мародерів, ґвалтівників і убивць. Диких людей, яким нема місця в цивілізованому світі! Є печені руські дисиденти, які першим же рейсом втекли зі своєї велікої і магучої страни.
Є книжки, які читаються за ніч. Їх читаєш, ніби їси яблуко. Власне, читаєш і їси яблуко, і одне іншому не заважає. Яблуко солодке, чтиво приємне, час минає непомітно. По якомусь часові вже й не згадаєш ні яблуко, ні книжку, хоч сам процес був і приємний, і корисний. Є інші книжки, які читаються довго. Порівняв би їх із дорогими шоколадними цукерками, яскраво упакованими, перев’язаними шовковою, напахченою парфумами, стрічкою; ними смакуєш дозовано, скупими часточками, аби втіха тривала якомога довше, аби лишався післясмак…
Якось дорогою на рідну Сумщину спілкувалися з Анатолієм Мокренком, народним артистом України, культурним і громадським діячем… Звісно, центровою темою була Україна, наші болі-негаразди, боротьба за самих себе. Анатолій Юрійович дуже близько біля серця тримав цей біль, намагався долучатися до громадського життя, багато працював у Сумському земляцтві, проводив у своєму рідному селі Терни Недригайлівського (нині – Роменського) району щорічний фестиваль хорового співу «Співаймо разом». Саме на цей фестиваль ми з ним і їхали…
