Це буде щонайменше моя нова новела… А може, потягне і на повість. Зараз я переповім лишень фабулу і розкажу про трігери, які мене до цього спонукали… Місто Мехелен у Бельгії (20 км від Брюсселя) є древньою столицею Бельгії і одним із культурних та історичних пам’яток Європи. Я не знаю чим пояснити любов до України попереднього бургомістра Мехелена Барта Сомерса. Він пояснив це тим, що у студентські роки прочитав якусь книжку австрійського автора про Львів.
Виліз із укриття, мало не зашипів на сонце, як граф Дракула, що яскравими променями врізалося мені в очі. Уважно прислухався намагаючись ідентифікувати той противний звук «летючої бензопили» п*дарів, якій аналоГовнет, серед тихого стогону вмираючого села. Наче не літає той вібратор галімий… Пішов… Тут час іде по-іншому — ніч тут довга, на перший погляд, безкінечна. Люди залишили домівки, господарства, природний відбір тут бачиш наживо — виживає найсильніший, найспритніший… Це я про звірів, що лишилися сам на сам із покинутими городами, дірявими дахами хлівів…
Прозріння через страх знищення, денацифікування чи імітація патріотизму як данина моді? Це питання мучить мене давно. Не з початку активної стадії війни і навіть не з Революції Гідності. Ще 2003 року, коли під час помаранчевого Майдану весь світ зрозумів, що українці це сила, а Україна – не окраїнна область рашки, бути патріотом стало модно і багато хто почав вивчати культуру, мову та історію своєї країни. Хтось це робив через прозріння, щоб нарешті самоідентифікуватись, а хтось як данину моді та можливість «вилізти».
Оця війна з кацапськими сатанистами не дала нам можливості в кінці березня у Фастові урочисто вручити Міжнародну літературну премію короткої прози імені Василя Портяка. Цю премію за 2021 рік виборола літераторка з Кропивницького Надія Гармазій за оповідання “Порцелянове безсоння”. Вітаємо переможницю!
Василь Трубай
За неповні два місяці війни з російськими загарбниками стільки спресувалося подій, думок, переживань, страху і відчаю, радості і сподівань, і стільки загалом людей зустрілося, що все те в мирному житті снувалось би десятиліттями! Дві ночі у підвалі під обстрілами, три снаряди прямого попадання – і сусідська квартира в нашій багатоповерхівці зяяла діркою наскрізь… Вимушена втеча з опівнічного Ірпеня під кулями кадирівців, три доби руху запрудженими шляхами на захід України…
Перепоховання Т. Шевченка — повернення праху поета з Смоленського кладовища російського С.-Петербурга в Україну. Наполегливість та ініціативу виявив художник Григорій Честахівський (1820-1893), з яким Т. Шевченко познайомився й потоваришував у останні роки життя. «Прошение» на ім’я Міністра внутрішніх справ і петербурзького військового генерал-губернатора 27 лютого 1861 підписано «коллежским советником» Михайлом Лазаревським (1818-1867), підстаршим з шести братів, які з шаною ставилися до Тараса Григоровича. Дозвіл отримано на початку квітня, а 22 квітня Г. Честахівський змалював загальний вигляд поховання Кобзаря на Смоленському кладовищі.
За Юлієм Цезарем ходив спеціальний раб, котрий в моменти його найбільших тріумфів нашіптував на вухо: не забувай, ти всього лиш людина. Бо йому важливо було не втрачати зв’язок з реальністю за тої могутності, котру він мав. І не відриватись від землі. За путіним десять років ходила ціла група рабів, яка нашіптувала йому, що він історична постать і покликаний богом об’єднувач земель. Сіра моль повірила, бо таке кого хоч переконає.
Дістався нарешті інтернета. Вичистив берці від кілограмів родючого рідного чорнозему, віддав форму у прання добрим людям, які зголосилися її змити від землі, багна, поту і ворожої крові. Поїв добротного «армійського» супу, каші з м’ясною приправою, випив чаю, викурив чорт зна яку за ліком цигарку (як каже один з моїх побратимів – «я ті сигарети не курю, а їм» ). А потім ще й посьорбав кавусю, та й заходився гортати стрічки фейсбучних новин…
Пітьма. Суцільна темрява. Ані звуків, ні запахів. Оглушлива тиша. Здається, годі збагнути чи ще існуєш. Тут губиться час, нічого крім пітьми, безкінечної безодні… І раптом чую голос. Це не слова, радше схлипування крізь сльози, що уривається криком відчаю. Я обернувся на звук і щодуху подався за ним. Що більше я тягнувся, тим ясніше бачив примарний навскісний промінь світла, десь там в далечині – маленький, але такий яскравий спалах надії…
До поминального понеділка – через тиждень після Великодня – село готувалося заздалегідь. Накуповувало в районі барвистих пластикових віночків – дехто й по п’ять-шість, щоб же на кожну могилку вистачило. За кілька днів до «гробиків» село йшло на цвинтар – замітати, вигрібати, розчищати чагарники. Торішні побляклі віночки несли в глухий куток і лишали там, а натомість вішали новенькі. Лишали біля могилки крашанку, пасочку, цукерки.
