Ексклюзивна хвиля

Дух Тичини, що не спідлився

Події Української революції 1917 року від початку березня почали розгортатися доволі динамічно, на високому патріотичному піднесенні. Павло Тичина, який на той час уже пройшов школу («суботи») Михайла Коцюбинського і був причетний до націоналістичної організації «Братство самостійників», беззастережно усім серцем прийняв національно-визвольні прагнення найпередовіших представників українського народу.

При цьому, слід зазначити, Тичина схилявся до найрадикальніших державотворчих поглядів. Про це чітко свідчить, зокрема, його поетична спадщина.

Зважмо, коли поступовці й соціалісти (М.Грушевський, Д.Дорошенко, В.Винниченко, С.Єфремов, Д.Антонович та ін.) запобігали перед петербурзьким Тимчасовим урядом, націлюючи суспільство на єдину з Росією державу на правах автономії, і заперечували необхідність створення української армії, молодий поет позиціонував себе прибічником ідеї Миколи Міхновського про негайну організацію національного війська.

Нагадаємо, що, за деякими джерелами, саме М.Міхновський першим зініцюював утворення Української Центральної Ради (3 березня); відомо, що він особисто провів з 210-ма українськими офіцерами військове «Підготовче віче» (6 березня); скликав збори офіцерів Київського гарнізону, на яких створили Установчу військову раду і проголосили відозву до українських військовиків (9 березня); організував Військове віче в Києві, під час якого було обрано тимчасове військове бюро (11 березня); взяв участь у нараді вояків Київської залоги, де створено було військовий клуб імені П.Полуботка (на чолі з М.Міхновським) і одноголосно прийнято ухвалу про розбудову Української армії та організацію Першого українського полку імені Б.Хмельницького (16 березня); вивів на маніфестацію в Києві українських військовиків під жовто-блакитними прапорами і гаслом «Хай живе самостійна Україна!» (19 березня).

І ось 30 березня 1917 року в газеті «Нова Рада» з`являється вірш Тичини «Гей, вдарте в струни, кобзарі…», що по суті був славнем Українській армії, яка існувала лише в уяві найвідданіших синів України, але поет уже тоді оспівав її, як реальну силу:
Гей, рясно всипте цвітом шлях,
У дзвони задзвоніте!
Вкраїнське військо на полях
Йде славою повите.

У час Української революції початку ХХ століття Павло Тичина, виявивши себе палким її прихильником і активним учасником, здобув визнання як бард Української Народної Республіки. Адже саме йому судилося написати найвидатніші поетичні твори про тогочасну національно-визвольну боротьбу рідного народу: «Ой що в Софійському заграли дзвони…», «Дума про трьох Вітрів», «Золотий Гомін», «Скорбна Мати», «Війна», «Як упав же він з коня…», «На майдані…», «Одчиняйте двері…». Знаковою річчю у цьому переліку високомистецьких і патріотичних творів став його вірш-реквієм «Пам`яті тридцяти».

Історія написання цього твору пов`язана з трагічною, але й славною подією — битвою під Крутами у січні 1918 року українських патріотів-добровольців з московсько-більшовицькою бандою Муравйова. Безпосереднім поштовхом до творення вірша стало перепоховання на Аскольдовій могилі, в Києві, близько тридцяти загиблих у крутянському бою українських юнаків. У цьому траурному заході, що відбувся 19 березня, взяв участь молодий 27-літній поет. І вже 21 березня в газеті «Нова Рада» (1918,ч.38) публікується поезія Павла Тичини «Пам`яті тридцяти», у якій з великим болем і пієтетом автор називає полеглих героїв святими і цвітом України.

Це був перший поетичний твір, присвячений героям Крут. В ньому привертає увагу різке осудження не стільки іноземного більшовицького бандформування (ворог є ворог), як своїх відступників («На кого посміла знятись зрадника рука?»), братовбивць («На кого завзявся Каїн?»). Тут доволі прозоро вбачається пряма аналогія з «Листом без конверта» Сергія Єфремова (котрий, до речі, як соціаліст, що виступав проти створення українського війська, мав би визнати і свою провину за ту, як він висловився, власну «несилу»). Вражає у цьому вірші й тривожне передчуття, передбачення, що стало, на жаль, реальністю: «По кривавій по дорозі нам іти у світ».

Дещо згодом чи не до цих же загиблих патріотів звертався поет (уже на небеса) у диптиху «Війна»: «Не сумуйте, смерті той не знає, хто за Вкраїну помирає»? Андрій Ніковський висловив думку, що геніальна поема «Скорбна Мати» теж написана під враженням бою під Крутами.

Є всі підстави вважати, що декого з героїв-крутян поет знав особисто. Принаймні відомо, що один з тих юнаків, котрих перепоховали на Аскольдовій могилі, Микола Лизогуб, як і Тичина, був членом «Братства самостійників». Учасником битви під Крутами був і очільник «Братства самостійників» Валерій Отамановський, який не загинув у бою, але його розстріляли у часи сталінських репресій. (До слова, у червні 1917 року до «Братства самостійників» увійшов і М.Міхновський). Тож недаремно трагедія Крут стала особистим горем для Павла Тичини і ятрила душу протягом усього життя, про що маємо численні свідчення поетових сучасників.

Так, згадуючи про свої зустрічі з Павлом Тичиною на початку 1930-х років, Юрій Лавріненко зокрема писав: «Говорив різне, а переважно про важливі для нього речі, здебільшого про українську історію… Якось у ході розмови він здивовано сказав: «То, виходить, ви не знаєте навіть — що таке Крути?!» Я признався чистосердечно, що й слова такого не чув. «То, може, ви не знаєте, що таке і Кодня?! О Боже, що ж то буде з нашою молоддю — як вона не знає історії навіть своєї власної країни!..» Між іншим, саме бесіди з Павлом Григоровичем спонукали молодого літературознавця Ю. Лавріненка до копіткого вивчення історії України, зосібна, й періоду Української революції 1917-1921 років.

Добре відомо, що в 1950-1960-ті роки Тичина періодично відвідував місце вічного спочинку героїв Крут на Аскольдовій могилі, хоч саме поховання зрівняли із землею стражі імперсько-російської ідеології, але, звісно, не всі знали, чому саме в цьому місці поет, як він декому пояснював, «любив гуляти». Про це маємо згадки багатьох письменників — Івана Сенченка, Леоніда Первомайського, Захара Гончарука та інших.

Скажімо, зі слів Олеся Гончара знаємо, що саме від Павла Тичини він вперше почув про героїчний чин українських студентів і гімназистів у битві під Крутами та про велелюдне траурно-урочисте перепоховання загиблих юнаків на Аскольдовій могилі, біля якої власне й відбулася довірлива бесіда двох письменників. Як зазначав Олесь Терентійович, з розповіді поета відчувалося, що ті події і через кілька десятиліть пекучим болем озиваються в його серці.

Як свідчив Володимир П`янов: «До Аскольдової могили Павло Григорович приходив як у храм. Кожного разу зупинявся в одному і тому ж місці — на узвишші, звідки унизу видно Дніпро, вгорі, на вищому ярусі круч, — золоті бані Печерської лаври».

Прикметно, що у вірші «Напровесні» (1962 рік) Павло Тичина переказує, як він, знайомлячи «школярку, гарненьку гостю із села» з Києвом, приводить її і до святого йому місця:
Прийшли. Аскольдова могила, —
Так добре видно далечінь!

Безперечно, поета постійно гнітило й те, що до кінця його життя вірш «Пам`яті тридцяти» перебував під забороною радянської цензури. Загалом же твір знаходився «під арештом» понад сімдесят років: після публікації в «Новій Раді» 1918 року вдруге був надрукований аж 1990-го в дванадцятому томі (в «Додатках») Зібрання творів Павла Тичини. Те, що ця поезія для автора була дорогою, свідчить послідовне його бажання включити вірш до другого випуску (1920 року) своєї геніальної збірки «Сонячні кларнети», як це видно із збережених трьох планів-начерків змісту, власноручно ним написаних. Але щось завадило цьому прагненню. А втім, не важко здогадатися, що саме.

Однак, не можна стверджувати, що цей твір був геть забутим і став зовсім недоступним для читача. У колах свідомої української інтелігенції він передавався із рук в руки в машинописному вигляді, про що свідчили, зокрема, шістдесятники. Невипадково ж Василь Стус на початку 1970-х років у своєму дослідженні «Феномен доби» навів повністю цей вірш. Також маємо відомості, що у 1944-1945 роках сліпий бандурист Михайло Башловка, мандруючи по Київщині, Полтавщині й Харківщині, разом з іншими піснями та думами співав твір «Пам`яті тридцяти», покладений ним на музику.

З відновленням незалежності України вірш пережив нове народження, його незмінно згадують у дні вшанування героїв Крут. Талановита співачка Марічка Бурмака написала музику до цього твору і періодично виконує його на концертах. Відомі й інші новітні музичні інтерпретації «Пам`яті тридцяти», зокрема музикознавця Олександра Правдюка і кобзаря Миколи Мошика. І це, безсумнівно, визначає неперебутню ідейно-мистецьку вартість видатного тичининського вірша.

Вище наведене ясно показує, що Павло Тичина все життя пам`ятав і болісно переживав ту трагічну і героїчну подію під Крутами 1918 року, завжди залишався відданим українській ідеї, зберіг почуття національної гідності, попри непрості історичні обставини і нелегкі особисті перипетії.

Як, до речі, і не втратив поваги до Миколи Міхновського, про що свідчить одна-єдина уціліла згадка П.Тичини в листі до письменника і громадського діяча Григорія Коваленка, написаному невдовзі після загадкової смерті видатного політика: «Про смерть М.Міхновського сказав я Гнату Мартиновичу (Хоткевичу — Г.Д.), та краще було б не казати: неприємно, коли мертвих лають». Ну, а вимушені дифірамби окупаційній владі — річ, на жаль, традиційна для будь-якого «радянського» письменника (поодинокі винятки лише підкреслювали правило, настільки неприйнятними і навіть смертельними вони були). «Царів і тиранів ми часто всупереч волі нашої втішаємо», – мовив Григорій Сковорода ще у ХVІІІ столітті, усвідомлюючи долю поета поневоленого народу.

Великий український педагог Костянтин Ушинський слушно зауважував: «Художній твір мало зрозуміти, його треба відчути». І те, що «радянізовані» твори Тичини сповнені іронії, гротеску, лялькової вертепності, примітивно-нарочитої декларації важко не відчути. А це свідчить про внутрішнє несприйняття поетом «есересерівської» дійсності. Мав рацію Віктор Петров: «У своїх партійно-патріотичних поезіях Тичина доходить до стилю й манери, що справляють враження пародійності». Бо й справді, як по-іншому можна розуміти хоча б ось такий панегірик:
Всемогутня партія Леніна-Сталіна:
Кожна її думка масами схвалена.
Скільки дала щастя нам — як ніхто ще зроду!
Нерушима єдність Партії й народу.
Правдивішої немає,
комунізм метою має,
все собою обіймає
те, що є, чого ми ждем,
напрям, по якому йдем,
і ясну в людину віру,
і бажання миру, миру, —
матір`ю її ми звем,
матір`ю ми звем!

Приймати і сьогодні отакі «одкровення» чи, скажімо, той же вірш «Партія веде» за «чисту монету» — майже все одно, що, наприклад, «Щасливий край» (“Ельдорадо”) Володимира Самійленка вважати уславленням Російської імперії. Власне, такі поважні тичинознавці, як Остап Тарнавський, Станіслав Тельнюк, Анатолій Погрібний, Євген Сверстюк аргументовано висловлювались про іронічність «партійних» віршів Тичини. І тут річ не тільки в тім, що поет свідомо як блискучий стиліст творив прихований шарж.

При вимушеному написанні хвалебних од глибинний душевний супротив міг і мимоволі «видавати» агітковий поетичний текст з карикатурним підтекстом. Врешті, давно вже пора відійти від імперських стереотипів, зауважених Василем Баркою: «Тичину, по смерті, зразу ж режим поставив до народу боком — як автора безвартісних «частушкових віршів» радянського орденоносця, замість подати обличчя геніального співця національного українського відродження».

Андрей Шептицький 1939 року надіслав вітальну телеграму Сталінові не через те, що вірив у його міфічну велич або ж у добродійність комуно-московського режиму, а щоби хоч якось запобігти передбачуваним репресіям. Навіть Томас Еліот, що жив у цивілізованій Великій Британії, констатував: «Поет постійно зрікається самого себе в ім`я чогось вищого».

То що вже говорити про умови брутальної окупації, у якій перебував український народ, коли треба було дбати, щоб у найважчі, найтрагічніші часи зберегти від повного нищення рідне слово, національну культуру, саме українство як таке. Тож доводилося йти на компроміси, одягати маску, відступати в духовне підпілля, писати «оди». «Це ж щит!» – пояснював такі метаморфози сам Тичина, як знаємо зі споминів Юрія Лавріненка. «Складна річ життя, та ще — письменника, та ще – на Україні, та ще – в наш час!» – писав у листі до Тичини Микола Чернявський в 1930 році.

Заради вищої, стратегічної мети треба було пристосовуватись, грати роль такого собі простака на межі блазнювання. (Чи не про себе писав Тичина у щоденнику: «Люди стають коміками з великого горя»?). Та разом з тим не втрачати сумління, не змінювати свої ідеали; не опускатися до маніфестацій на зразок: «Я – громадянин Планети і плюю на тимчасові поділи людей на держави», як це дозволив собі відомий прозаїк і політичний діяч УНР; не підписувати «викривальні» листи, як це зробили, скажімо, відомі письменники-ваплітяни, осудивши «ганебну роботу академіків-бандитів», що фігурували у справі Спілки визволення України… Знаємо, що Тичина «не споганив себе жодним доносом, жодним свідченням на кого-небудь, і через нього ніхто не дістав кулі в потилицю, ані багатьох років ув`язнення в далеких таборах» (Б.Антоненко-Давидович).

Тільки одне те, як Павло Тичина ставився до героїв Крут, переконливо підтверджує його відданість національній ідеї. Професор Павло Охріменко абсолютно справедливо наголошував: «Хто особисто знав Павла Григоровича Тичину, той мав змогу переконатися, що його дух не спідлився, ніколи не був остаточно підкорений партійно-радянською системою, яка хитро і підступно затягла його в свою липку павутину як «перебудованого» талановитого поета, що буцімто добровільно і свідомо перейшов на «комуністичні рейки». Чи не тому так сміливо й довірливо до нього приходила колядувати патріотична молодь, серед якої бували Василь Симоненко, Вячеслав Чорновіл, Алла Горська, Віктор Зарецький, Надія Світлична, Микола Холодний…

За свідченням дружини художника-шістдесятника Веніаміна Кушніра, 1965 року під час колядування вони заспівали стрілецьку «Червону калину», а потім і «Ще не вмерла України…». Коли лунали ці пісні, у Тичини котилися сльози. Як мовив сам Павло Григорович: «Хіба великий талант може бути без серця?»

Навіть датою свого народження (23 січня) Павло Тичина був близький до найзнаменніших подій Української національно-визвольної революції: 22 січня 1918 — проголошення самостійної УНР, 29 січня 1918 — бій під Крутами, 22 січня 1919 — злука УНР і ЗУНР. Такий збіг, звісно, випадковий, та зовсім невипадково ці дати в осягненні поета залишалися святими на все життя.

Григорій Донець, м. Київ

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

  • Погода

  • Новинар

  • Партнери