Байдужий Фейсбук запитує: «Що у вас нового, Сергію?» Нічого! Скнію у Польщі. Лікуюся від раку. Якось виживаю разом із дружиною. Бо потрібно заплатити за квартиру, за комунальні послуги. При цьому ніякої допомоги від Польщі ми не отримуємо. Та кому зараз легко?
Як від тебе не шаленіти, сучасна пісенна «поезіє»?! Фахівці «жанру» радять слухати музику, оранжування, голос, але ж від сакраментального «спочатку було слово» несила абстрагуватися, бо ж воно, наче серпом по яйцях, оте «в кІнці кІнців» у новому нетлінному хіті майбутньої Гремміносиці Лободи.
В соціальній мережі розганяється чергова московська іпсошка «Покровськ тривожить більше, ніж радує Курськ». Ми Покровськ ще не втратили і Курськ ні разу не взяли, а тривожить, сука, так, що чергову скибку кавуна не можуть з’їсти.
Книжок Валерія Шевчука у мене, звісно, чимало, але ця особлива. Бо, по-перше, нагадує про студентські роки, коли вона куплена. А по-друге, вона нагадує і про наші просвітянські заходи, коли в 1998 році Валерій Шевчук її підписав.
Осінь спадає золотими листками, обіймає землю й дише інеєм, а день, розгорнувшись, застигає в небі легкоперим смутком, ніби вижидає покірно чогось далекого. І обплутує бур’яни бабиним літом, і обкутує душу м’яким теплом, аж за серце пощипує,
Сьогодні Валерія Олександровича Шевчука – письменника- шістдесятника, майстра психологічної і готичної прози, автора низки літературознавчих та публіцистичних праць, інтерпретатора українського літературного бароко — вітатимуть і писатимуть про нього – багато. І це треба робити.
Майже забув, а вчора була річниця ГКЧП. Сергій Тахмазов у Фейсбук питає, «а де ви були 19 серпня»? Тож доповідаю. На ранок 19 серпня 1991 р. мав повістку в Харківський військомат, який тоді був у школі на старих Позняках. Вмикаю телевізор, а там – балет. Потім повідомлення диктора про ГКЧП.
Ровесники незалежності, звісно, його не знають. В епоху перебудови його знав весь срср. Тоді колосальною подією стали телемости між москвою і Вашингтоном. З американського боку їх вів якраз Філ Донах’ю. З радянського – Владімір Познер. Для нас це був ментальний прорив.
Касетний боєприпас розкривається над сусідньою посадкою. Небо – в спалахах, потім із гори донизу повільно рухаться чорні груші; землю засіюють різного розміру уламки. Касетний боєприпас, що направлений на мене особисто, запрограмований ворогом на мою смерть, дає помилку, влучає мимо, в сусідню посадку, де ми були щойно — що може бути ніжніше, ніж оцей рух, яким доля розвела мене з ним?
У травні ми з дружиною зупинилися в селі на Львівщині, де місцеві люди на чолі зі священником зорганізували музей національно-визвольного руху. Власне, тут була одна з підземних криївок Романа Шухевича. Як то часто в таких місцях буває, ми були єдиними відвідувачами і господарка, дружина священника, дала нам навіть приміряти одяг українських вояків, потримати в руках їхню зброю.
